Різні трактування справедливості, а відповідно і права відрізняються принципово і наводять на думку, що кожне з них можна взяти за вихідне для розгляду природи права і його впливу на політику. Такий підхід цілком узгоджується із висновком Г. Йонаса про те, що всі штучні витвори людської цивілізації (суд, право) "конституюються метою", тобто мета і стверджувані за її допомогою цінності визначають сутність цивілізаційних явищ. Іншими словами, поняття не тільки міститься "у підґрунті існування всієї конструкції", "не тільки передує речі, воно має в неї втілитися, щоб та могла бути тим, для чого вона створена" [7, c. 87]. Тим самим право існує як умоглядно сформований концепт (поняття), що своєю необхідною, атрибутивною рисою існування має мету (належний стан) і власне стверджується в момент своєї реалізації. Така ментально-рефлексивна природа права свідчить про те, що рівень правосвідомості (визначення легітимних рамок свободи) формує рівень правослухняності громадян і правовідповідністі діянь політиків. Із сказаного з необхідністю випливає висновок, що встановлення зв'язку між правом і політикою значною мірою залежить від визначення природи права та його основних форм. Це особливо важливо в сучасних умовах становлення вітчизняної юридичної науки, відмови від класово заідеологізованого розуміння права та формування його посткласичної цивілізаційної концепції.
Важливою є аксіоматична істина, що первинною формою права є приватне право, що поєднує в собі і природність, і соціальну визначеність. Класичною формою обґрунтування прав людини є "загальний правовий закон" І. Канта, який закликає кожну особу діяти так, "щоб вільний прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно із загальним законом" [8, с. 140]. Право як загальний закон є результатом раціонального опосередкування свободи особи свободою всіх інших, і тому в його визначенні закладена суперечність - свобода та її обмеження свободою іншого. "Людина має одне фундаментальне право: самій вибирати, як їй жити, якщо вона не порушує рівних прав інших людей" [3, c. 66]. Звідси право особи можна визначити як правомірну в рамках певного суспільства претензію особи на свободу самодіяльності та внормовані цим суспільством форми діяльності. Акцентування уваги на "свободі іншого" як чинникові обмеження первинних прав особи - це шлях до визнання публічного права, тобто санкціонованих державою норм поведінки, що накладають обмеження на дії й поведінку громадян і обов'язковість виконання яких досягається силою держави.
Стосовно публічного права слід зазначити його історичну відносність та залежність від діяльності державних інституцій, що надають йому легітимних (законних) форм через дотримання принципу верховенства права. Не атрибутивна (релятивна) природа законів у державі як формально ствердженого публічного права проявляється в їх постійному вдосконаленні, продукуванні нових тощо.
Т. Гоббс у цьому контексті зауважував, що "існує велика відмінність між законом і правом, адже закон - це обмеження, право ж є свободою, і вони протилежні одне одному" [5, с. 91]. Вказане розрізнення є важливим у контексті трансформування права із його універсально-ідеальних площин у сферу практичного втілення засобами держави.
Тут доречно звернутись до сучасного розвитку теорії приватного та публічного права, що здійснений. Д. Стоун поділяє права на нормативні (ті, що є базовими для людей і творення нових законів державою) та позитивні (ті, що схвалені й закріплені державою) [14, с. 251]. Конструктивним для нашого розгляду є також висновок про те, що "права не є знаряддями чи інструментами, що діють механічно та послідовно. Так само, як усі інструменти політики, вони підпорядковуються й залежать від більшої політичної діяльності" [Там само, с. 272] Правові аргументи "визначають, яка поведінка