На відміну від строго логічного визначення змісту дії через підставу, як це відбувається у наведених випадках судочинства, правова держава здійснює свою діяльність не лише як правозастосовну та правоохоронну, а ще й формі правотворчості. Тому політичну діяльність слід класифікувати як таку, що має момент свободи - можливість вийти за рамки детерміновані законом. Так, М. Вебер стверджує, що легальне панування існує за умови, що "будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватися" і впорядкування відносин панування здійснюється "за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам "легітимності" [4, с. 157]. Це стосується тих рішень і дій, які відбуваються у процесі законодавства, а також тих випадків, коли існує можливість неоднозначного трактування законів. Інваріантна дія щодо змісту закону виправдана тоді, коли вона узгоджена із правовим полем, є переходом від легальності до легітимності як більш глибинних основ правової системи суспільства. Тим самим відбувається надання закону правового статусу або творення правового закону. Це твердження варто поглибити такими доповненнями: 1) закони продукуються діяльністю вищого законодавчого органу країни і змінюються у відповідності до ідеологічних підходів його суб'єктів; 2) виправданням зміни законів може бути звернення (через уточнення, поглиблення тощо) до правової основи держави - конституційно закріплених прав громадян; 3) характер використання конституційних прав суб'єктом політики залежить від його розуміння мети та мотивів пропонованих змін і політичної волі їх досягнення; 4) конституційно визнанні права особи виконують роль засад політичних трансформацій - свідомо прийнятих і практично утверджуваних теоретичних концептів.

Використання правових основ державною політикою в інтересах людини повинне спиратися на чітке розрізнення трьох теоретичних утворень - приватні (невідчужувані) права особи, публічне право як легітимні норми суспільних і суспільно-владних відносин, а також прецедентні рішення суду - такі, що винесені не просто на виконання закону чи відповідно до закону, а на основі закону і не всупереч основним правам людини. Якраз відстоювання первинних прав особи, що виконують функцію теоретичних засад здійснюваної політики, і визначає міру її гуманності. Можна детальніше констатувати, що лише права людини, що із свого первинно-природного (нормативного) стану легітимно трансформувались у форму закону й тим самим отримали гарантії на здійснення для кожного представника соціуму, можуть бути кваліфіковані як такі, що відповідають міркам сучасної людяності. Для прикладу можна послатись на низку конституційних прав людини й громадянина України - право на житло, на працю тощо. Ці права є для багатьох наших співгромадян лише формальними (негативними, за Д. Стоун), тобто в тому значенні, що ніхто не може їх заперечити, або процедурними - щодо яких має бути витримана умова розгляду, але зовсім не обов'язково їх забезпечення.

Доречно прояснити відмінність понять "основа" і "засада" (у російській мові "основа" і "основание", в англійській "base" і "reason"). Значення поняття "основа" можна трактувати як сукупність умов, необхідних для певної дії. Засада фіксує не об'єктивну заданість дії чи явища, а суб'єктивне бачення вихідного моменту діяльності, що зумовлює пріоритетність будь-якої поведінки суб'єкта в певний момент. Тим самим засада представляє момент свободи ставлення суб'єкта до первинних умов, його здатність виходити за рамки зовнішньої зумовленості та покладати власний ряд детермінації. Конкретною формою прояву засади є мотив - усвідомлена відповідь на питання: заради чого здійснюється діяльність?, що виступає в ролі внутрішньої спонуки активного ставлення до дійсності. Засадниче значення права щодо органів виконавчої та судової влади є безсумнівним, воно виконує роль необхідної й достатньої підстави. Дійсно, діяльність суб'єктів виконавчої влади має здійснюватися за