УДК 342.4

Є.Р. БАБІЧЕВ

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПРИЧИН НЕОБХІДНОСТІ ПРОДОВЖЕННЯ ТА ПОГЛИБЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Визначено основні проблеми конституційної реформи в Україні, необхідності її продовження та поглиблення. Проаналізовано специфіку конституційної реформи порівняно з політичною. Розглянуто необхідність змін у Конституції України як найбільш гостру проблему сучасного українського суспільства.

The paper focuses on the determining of main problems of Constitutional Reform in Ukraine, on the necessity of its deepening and further developing. The specific features of Constitutional Reform are analyzed in comparison with political one. The necessity of changes in the Constitution is defined as the most urgent problem of contemporary Ukrainian society.

Необхідність аналізу проблем конституційної реформи детермінується декількома чинниками. По-перше, зміни в Конституції України мають принциповий характер і придають правовий статус процесу переходу від президентсько-парламентської форми республіки до парламентсько-президентської. По-друге, серед політиків і політологів є певна занепокоєність за долю конституційної реформи. Практично з початку змін до Конституції України йшлося про відміну самої реформи [4, с. 44 - 47]. На сьогодні йдеться про те, щоб підсумувати конструктивні пропозиції щодо конституційної реформи і навіть за Указом Президента В. Ющенка створена Конституційна Рада. І по-третє, хід політичної реформи, починаючи з 2005 р., і особливо її поглиблення, вимагають постійного теоретичного аналізу і дослідження. Саме в цьому є актуальність обраної теми.

Проаналізувавши спеціальну літературу з означеної проблематики за останній період, можна констатувати, що питання сутності і змісту конституційної реформи в Україні вивчається авторитетними дослідниками. Глибиною аналізу процесу конституційної реформи характеризуються праці Д. Видріна, А. Гальчинського, М. Горєлова, І. Поліщука, О. Рафальського та ін. Але швидкоплинність сучасного політичного процесу в Україні, постійні заяви щодо змісту і напрямку реформи з боку вищих посадових осіб нашої держави диктують потребу звернути увагу на більш детальний аналіз необхідності її продовження.

Мета даної статті полягає в тому, щоб виділити коло чинників, які спонукають політиків і експертів розробляти основні положення подальших змін у текст Основного Закону з оглядом на динаміку сучасних політичних процесов.

Ще декілька років тому в України була не дуже приваблива міжнародна репутація, про що писали М. Горєлов, О. Моця, І. Поліщук, О. Рафальський [6, с. 293]. В Україні були поширені порушення прав ЗМІ, корупція, шахрайство. Взаємовідношення в громадянському суспільстві не в повному обсязі могли бути урегульовані в рамках чинного законодавства. Правове поле не відповідало вимогам сучасного політичного і економічного життя. І одна з головних причин змін до Конституції України була необхідність розширення рамок демократії у вітчизняному Основному Законі. Та не можна ототожнювати демократію з безвідповідальністю людини перед законом. Провідні експерти вважають що, незалежно від форми правління в країні, необхідна персональна відповідальність народних обранців усіх рівнів за результати діяльності депутатів на обраних посадах та виконання ними передвиборчих обіцянок. І це положення необхідно зафіксувати у вітчизняному законодавстві.

Політики в ході дискусій і консультацій, що тривали декілька років, дійшли висновку, що потрібен транзит від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської.

У процесі реформування Основного Закону необхідно використовувати позитивний досвід світової юриспруденції, враховуючи національну специфіку.

Яскравим прикладом відсутності законів, які регламентують взаємовідносини між депутатами та електоратом, був перехід депутатів із однієї фракції до іншої, із блоку в блок, що призвели в липні 2006 р. до розвалу помаранчевої коаліції. Протягом 2007 р. тривав перехід депутатів з помаранчевої коаліції до складу антикризової більшості. Ці переходи суперечили чинному законодавству, що призвело до тривалої політичної кризи у країні та до дострокових виборів.

Ці події так збентежили багатьох депутатів, що вони почали проведення через парламент закону про імперативний мандат. Правда, в редакції ініціаторів цього подання від депутатів БЮТ цей закон набув неоднозначного характеру, практично підкоривши індивідуальну політичну волю окремого депутата вимогам партії, партійній дисципліні, а не його зобов'язанням безпосередньо перед виборцями.

Негативне ставлення до такого розуміння категорії "імперативний мандат" висловили експерти Ради Європи, низка вітчизняних політиків і вчених. Вони вбачають у такому розумінні Закону про імперативний мандат суттєве обмеження прав народного депутата і звуження функцій представницької влади, хоча саме тлумачення даної категорії суто позитивне. "Імперативний мандат - форма відповідальності депутатів представницьких органів, ще передбачає безумовне виконання ними наказів виборців. Існування імперативного мандату в правовій системі держави передбачає законодавчого закріплення права відгуку депутатів виборцями" [5, с. 1]

У ході конституційної реформи необхідно чітко визначати повноваження депутата і ступінь його залежності від колективної волі партії чи блоку. Так само треба чітко передбачити правила переходу народних депутатів із фракції у фракцію, із блоку в блок. Необхідність поглиблення конституційної реформи детермінована нагальною потребою запобігти тих кризових ситуацій, які іноді виникають у політичному житті нашої держави.

Після січня 2006 р., з того часу, коли почала здійснюватись політична реформа і почали виникати досить часто непорозуміння між різними гілками влади (Президент, Верховна Рада, Уряд) тому, що досі відсутній чіткий розподіл функцій та повноважень між Президентом та Верховною Радою України, між виконавчою та законодавчою владою, не вдосконалено процедуру ініціювання законодавчих ініціатив та загальнодержавних постанов і указів.

Усе це в сукупності призвело до гострої політичної кризи вже навесні 2008 р. та загрози нових позачергових парламентських виборів.