Розробка Концепції державної регіональної політики відбувалася на тлі жвавого обговорення проблем та завдань регіонального управління в Україні. Схвалена Концепція стала своєрідним компромісним варіантом між радикальними науковими новаціями та консервативним управлінським чинником. Через це низка аналітиків визнала ухвалену Концепцію як таку, що "не заслуговує окремої уваги", оскільки абсолютна більшість конструктивних ідей щодо реального реформування адміністративно-територіального устрою, основ місцевого самоврядування тощо в процесі її "доопрацювання" були вихолощені [1, с. 22].

Декларування з боку Президента та Уряду намагань впритул приступити до реалізації конкретних завдань адміністративної реформи не знайшли відповідного втілення на практиці. За висновком М. Долішнього, Україна, отримавши у 1991 р. у спадок від СРСР управлінські структури, що мали забезпечувати цілісність і стійкість величезної імперії, "так і не спромоглася до сьогоднішнього дня практично ні на один крок просунутися на шляху здійснення адміністративної реформи" [5, с. 481]. С. Сьомін та М. Ситник вважають, що проведені останнім часом в Україні заходи з адміністративної реформи дали лише окремі позитивні результати [18, с. 65].

Ще одним важливим фактором пробуксовування адміністративної реформи в Україні є її несинхронність з реалізацією інших складових трансформації. Крім неузгодженості з політичною реформою, науковці звертають увагу на невідповідність адміністративної реформи перебігу економічної реформи. На думку С. Вдовенка, "одним з факторів, який призвів до негативних наслідків реформування економіки, було відставання реформування державного управління від процесів, які відбуваються в матеріальній та соціальній сферах" [3, с. 89].

Аналізуючи процес адміністративних перетворень в Україні, низка науковців дійшли до невтішного висновку, що політичні та управлінські еліти, які на словах активно закликають розпочати реформування, в дійсності можуть бути її прихованими противниками. Доволі критично окремі аналітики оцінювали роль у реалізації адміністративної реформи Л. Кучми під час його президентства. Небезпідставно зазначалося, що увага до адміністративної реформи у Л. Кучми з'являлася, зазвичай, перед приїздом іноземних "донорських" делегацій [1, с. 24]. А. Чемерис та М. Лесечко стверджували, що причини повільної та непослідовної реалізації адміністративної реформи в Україні полягають не лише у спротиві бюрократичного апарату, а й у невпевненості "батьків реформи", "як саме конструювати нові системи управління різних ієрархічних рівнів" [19, с. 12].

В умовах демократизації та децентралізації перебудова системи управління державою не торкається лише організаційних моментів. Основна суть змін полягає у формуванні системи нових суб'єктів управлінської автономії в державі - муніципальних органів. Завдяки цьому виникає можливість досягти якісно нового рівня ефективності управлінського процесу. Таким чином муніципальна реформа є надзвичайно важливою складовою трансформації сучасного українського суспільства. Відзначається, що зміцнення місцевого самоврядування внаслідок муніципальної реформи зумовить прискорення адміністративної реформи. Небезпідставно стверджується, що "неможливо сформувати високоефективне державне управління, що діє безвідносно до інтересів місцевого самоврядування і громадянського суспільства в цілому" [16, с. 136].

Вітчизняні науковці знаходять тісний зв'язок муніципальної реформи з іншими напрямками реформування. Зокрема М. Оніщук та В. Кампо відзначають, що "інституціоналізація місцевого самоврядування в сучасній незалежній Україні пов'язана з проведенням муніципальної реформи, яка тісно пов'язана з конституційною та адміністративною реформою" [14, с. 10]. Н. Нижник відзначає, що "органічною частиною регіональної політики є реформа місцевого самоврядування, комплекс відносин, що виникають між органами регіону та місцевого самоврядування" [13, с. 434]. Очевидно, що муніципальна реформа безпосередньо пов'язана з адміністративно-територіальною реформою. У Концепції Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування, схваленій Розпорядженням Кабінету Міністрів у 2002 р. відзначається зв'язок реформи місцевого самоврядування та трансформації низової ланки системи адміністративно-територіального устрою країни [9].

Вважається, що муніципальна реформа в Україні так і не набула широкого розмаху. Проте аналітиками стверджується, що період, починаючи з 1991 р. був достатньо важливим для розвитку муніципального самоврядування [2, с. 14-15]. Уже у перші роки незалежності утвердилося усвідомлення необхідності зміцнення фінансової, організаційної, матеріальної та кадрової незалежності місцевого самоврядування. Механізми забезпечення самоврядування були закладені в Конституції України 1996 р., інших законодавчих і нормативних актах. Конституція детально визначила суть та особливості самоврядування в Україні на основі врахування вітчизняної специфіки та вимог Європейської хартії місцевого самоврядування. Таким чином відбулося продовження реформування місцевих рад на основі місцевого самоврядування, розпочате ще в 1990 р.

Поряд з цим, реалізація муніципальної реформи в Україні далека від свого завершення, насамперед через те, що інститут місцевого самоврядування на сьогодні ще остаточно не сформовано. Принципові положення Європейської хартії місцевого самоврядування у вітчизняному контексті набули ознак явної декларативності. Важко стверджувати, що всі суб'єкти місцевого самоврядування однаково активно включилися в реформу. У цьому контексті аналітики застерігають, що "темпи муніципальної реформи в різних містах і регіонах не можуть бути однаковими, бо залежать від специфіки місцевих умов, історичної спадщини та ресурсів, які має місто і, найголовніше, від наявності управлінської команди, зорієнтованої і підготованої для впровадження змін" [15, с. 56]. Потребують свого вирішення питання оптимізації кількості сільських територіальних громад, реальної їх фінансової, матеріальної та