Отже, мислителі Просвітництва державну владу розділили не тільки в часі та особистостях (періодична ротація керманичів держави), але й за функціональними ознаками. А щоб жодна з гілок влади не мала змоги підкорити собі іншу й не стати черговим диктатором, було розроблено концепцію системи стримання та противаг, котра сьогодні перетворилася на базисну цінність демократичного політичного режиму. Власне, в різних демократичних країнах ця система має свої особливості й свої притаманні механізми. Однак незмінним залишається головний принцип: на будь-яку спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та повноваження іншої гілки остання має законодавчо закріплені механізми протидії аж до усунення узурпатора з державної посади. Систему стримувань та противаг Т. Джефферсон визначав як наріжний камінь демократії, наголошуючи, що уряди встановлені для того, щоб забезпечити людям ці права, і владу їх можна визнати справедливою формою лише за умови схвалення громадянами держави. Кожен раз, коли яка-небудь форма правління починає руйнувати ці права, народ має право змінювати або відміняти її і встановити нове правління, заснувавши його на нових засадах і в тій формі, яка буде найбільш придатною забезпечити народні прагнення [2, с. 142 - 151].

Витоки сучасного українського політичного конфлікту як незбалансованості системи противаг і балансів гілок влади найбільш яскраво висвітилися ще під час президентських перегонів 2004 р. Пробуджена політична нація очікувала не тільки нового Президента, а й нової моделі управління всіма суспільними процесами за демократичними принципами відкритості, правової неперервності, дотримання писаних і неписаних суспільно-політичних норм, спрямованості на усунення протиріч і досягнення консенсусу. Як показав час, ані суспільство, ані команда помаранчевих сил не були готовими до реалізації таких очікувань. У результаті наступило нове широке суспільне розчарування. Авторитет народного Президента впав до звичного рівня його попередника. Обурена маса прибічників Майдану всю вину за наростання політичної кризи переклала на недоречність конституційних реформ та недосконалість парламентаризму. Це підігріли й результати парламентських перегонів 2006 р. та 2007 р., що призвели лише до нового загострення політичної кризи, парламентських бійок, стану "холодної громадянської війни". У суспільстві виникла небезпечна ілюзія, що достатньо лише змістити "поганих політиків" й поставити на їх місце "хороших" "демократичних", як одразу в країні запанує демократія. Спираючись на теорію і практику конституційної інженерії та партійних систем, легко побачити, що це далеко не так. Проста зміна влади без удосконалення системи стримання та противаг гілок влади в Україні жодним чином не вплине на зменшення гостроти політичного протистояння.

Слід погодитися з М. Розумним, який системними причинами виникнення політичної кризи в України називає зміни до Конституції 8 грудня 2004 р., що обумовили неефективну та незбалансовану модель влади. Отриманій у результаті компромісних політичних домовленостей моделі державно-владного режиму характерні:

невідповідність функцій і повноважень у сфері відповідальності основних інститутів влади - Президента, уряду, парламенту;

нечітке розмежування повноважень Президента і Прем'єр-міністра України у сфері виконавчої влади;

неврегульованість функціонування інститутів владної більшості та опозиції [5, с. 10].

Чи є дотримання паритету влади цінністю для вітчизняних політиків? Чи прагнуть вони до демократичного розподілу повноважень і компетенцій, чи, може, змагаються у "перетягування ковдри" на себе? Прослідкувати рівень порушення балансу влад в Україні легко, порівнявши систему стримання та противаг нашої держави з класичними демократичними державами світу. Серед розвинених демократій лише дві не є парламентськими чи парламентсько-президентськими: суто президентські США (система з найсильнішим президентом) та президентсько-парламентська Франція (система з сильним президентом). Тому саме їх та Польщу (змішана система з відносно сильним президентом) й парламентсько-президентську Італію (система зі слабким президентом) оберемо для порівняльного аналізу.

По-перше, розглянемо систему стримання й противаг на найвищому рівні "Президент - Парламент". У кожній з демократичних країн (від найсильнішого президента до найслабшого) Президенту противажить двопалатний парламент, причому відправити у відставку всенародно обраний гарант конституції може лише нижню палату (ст. 12 Конституції Франції (КФ) [5]), або взагалі не має за конституцією такого права (США). І тільки обраний парламентом президент Італії та всенародно обраний президент Польщі можуть відправити у відставку обидві палати парламенту. Однак обидва президенти не можуть зробити це за власним бажанням чи з власної ініціативи, а виключно за ініціативою голів обох палат парламенту! (ст. 88 Конституції Італії (КІ) та ст. 98 Конституції Польщі (КП) [5]).

Водночас, у Конституції США чітко передбачається механізм відставки президента в порядку імпічменту (ст. 2. р. 4.) за хабарі, зраду та інші важкі злочини. Президент Польщі може постати перед Державним Трибуналом за порушення конституції, закону чи скоєння злочину (ст. 145 КП). В Італії (ст. 90 КІ) та Франції (ст. 68 КФ) президента можна притягнути до відповідальності лише за державну зраду. Як бачимо, порівняно з парламентом позиції президента України є більш сильними за всі