Вибори та демократію як форму політичного розвитку людство освоює дві з половиною тисячі років. За цей час демократичні вибори перетворилися на відносно розвинений політико-психологічний інститут виборчої культури населення. Сучасне розуміння виборчої культури ґрунтується на міжнародному визнанні того факту, що державна влада є надбанням усього народу. Його природне право на владу здійснюється в конкретних формах вибору того чи іншого претендента на отримання відповідних владних повноважень. При цьому вибори спираються на відповідні організаційно-правові засади та процедури передачі таких повноважень від громадянина до представницького органу публічної влади, а виборча культура корелюється з політичною культурою всього суспільства.

Принципи проведення виборів і участь населення в них активно почали вивчатися в XIX ст. К. Андрос, Т. Джілпін, Г. Друп, Ст. Консидеран, Ст. д'Ондт, Т. Хейр, розробляли різні моделі виборчих систем для підвищення дієвості голосування як інструменту віддзеркалення виборчої культури і суспільного інтересу. На початок ХХ ст. таких виборчих моделей було понад півтори сотні. Утім, безпосередньо наукове вивчення виборчої культури почалося порівняно недавно і відображало стрімке зростання значення виборів як політичного інституту народовладдя для демократичних суспільств.

Багато в чому це було пов'язано з практичними потребам у вивченні виборчої культури та електоральної поведінки під час виборчих кампаній. З розширенням і зміцненням народовладдя та практики проведення виборів поступово накопичилася досить велика кількість емпіричних матеріалів про результати виборів, що проводилися за однаковими моделями в різних країнах і дослідники звернулися до вивчення культури виборчої поведінки.

Одним з перших до необхідності враховувати особливості виборчої культури у проведенні виборів до органів публічної влади прийшов А. Зігфрід. Він першим помітив, що регіональні відмінності у співвідношенні політичних сил є досить стійкими та усталеними, оскільки обумовлюються політико-психологічними особливостями громадян різних регіонів та країн.

Згодом, розвиваючи аналітичні виклади Зігфріда, й інші дослідники почали вивчення результатів виборів доповнювати аналізом уподобань виборців та їхніх мотивацій - цих важливих складових виборчої культури. Зокрема, важливу роль тут відіграли панельні опитування громадської думки для дослідження виборчої культури населення, котрі першим почав застосовувати П. Лазарсфельд. Це дозволило надалі розглядати виборчі кампанії в динаміці та моделювати альтернативні варіанти їх перебігу.

Принципову роль виборчої культури в демократичному державотворенні розкрив у своїх дослідженнях Л. Даймонд. Він проаналізував практику демократизації держав протягом ХХ сторіччя й дійшов висновку, що успішний перехід до демократії відбувся, насамперед, у країнах з системою культурних цінностей, притаманних західним суспільствам, - у Греції, Іспанії, Португалії. Водночас, демократична консолідація не була досягнута в "неліберальних", "дефектних" електоральних демократіях третьої хвилі - у Бразилії, Парагваї, Гватемалі тощо, політична культура населення яких виявилась несприйнятливою до ліберальних цінностей [10, с. 494].

Р. Даль у розвиток даної тези зазначив, що відсутність відповідного рівня виборчої культури суспільства взагалі може призвести до відкату демократичних реформ. На переконання всесвітньовідомого дослідника, "консолідація демократії вимагає усталеної демократичної культури, що здатна допомогти країні здолати кризи, забезпечує адекватну емоційну і раціональну підтримку чіткому виконанню демократичних процедур. Якщо ж політичні інститути не спираються на демократичну політичну культуру, то кризова ситуація може спрямувати державу на шлях до авторитаризму" [9, с. 34].

З огляду на такі застереження, Г. О' Доннел розробив теорію, за якою загальний процес демократичного державотворення в перехідних суспільствах складається не з одного, а з двох послідовних переходів, перший з яких призводить до формування демократичних інститутів, а другий - до вкорінення демократичних цінностей у виборчій культурі, яка забезпечує ефективне функціонування демократичного режиму [11, с. 58]. Отже, виборча культура поряд з інституціоналізацією демократичних інститутів виступає основним механізмом демократичного державотворення сучасних держав та запорукою сталого демократичного розвитку.

Широко відома та популярна теорія поліархії як історично апробованої, певною мірою компромісної форми демократії, також ґрунтується на визнанні особливої ролі виборчої культури у формування демократичного державного управління. Ідея поліархії полягає в тому, що плюралізм різних організацій і центрів прийняття рішень не виключає свободи індивіда. Якщо класична ліберальна демократія була за своїм характером індивідуалістичною, то сучасна демократія - більш соціально орієнтована, і є демократією не лише вільних індивідів, а й політичних партій, груп за інтересами, асоціацій та ін.

Вирішального значення для поліархії набуває виборча культура, адже головними демократичними інститутами поліархії дослідник визначає виборність посадових осіб, ефективну участь громадян у виборах, рівне голосування на вільних чесних виборах, що проводяться регулярно, свобода слова, доступ до альтернативних джерел інформації, автономію асоціацій та дотримання загальних громадянських прав [3, с. 85-86, 89]. Як бачимо, із семи базових інститутів поліархії перші п'ять можуть розглядатися як ознаки і характеристики виборчої культури.

Наприкінці ХХ ст. значна група дослідників, що займалися вивченням практик демократичної розбудови в країнах "нової демократії" (Н. ван де Бале, М. Браттон, А. Браун, К. Клепхем, Т. Кузьо, Х. ван Зун та ін.), класифікувала багатьох з них як "неопатрімоніальні" демократії. Неопатрімоніалізм є відповідною формою виборчої культури. Він складається в суспільствах, де встановлені та функціонують демократичні політичні інститути, але відсутня демократична виборча культура. Натомість домінує культура підданицького типу, що попри існування формально прийнятої конституції зумовлює приписування суспільством (власними ціннісними орієнтаціями виборців) право на державне управління швидше певним політичним особам, а