звісно, багато залежить від вартості кредитних ресурсів, від конкретних умов угоди та інвестиційної політики лізингодавця. Так, нині банк дасть гроші в кредит у гривнях щонайменше під 22 % річних, а у валюті - близько 16-17 %. Разом з тим в обов'язковому порядку треба сплатити комісійні банку, здійснити страхування об'єкта лізингу, укласти договір застави майна на користь банку, провести оцінку майна. Загалом, набереться близько 30 % у гривнях та 23-24 % у валюті. Варто зауважити, що за останній рік відсоткові ставки з лізингу відчутно знизилися. Якщо в 2003 р. ставка з фінансового лізингу могла становити 22 % річних у валюті, то сьогодні це щонайбільше 17 %, а часто значно менше.
Варто зауважити, що в країні відсутні альтернативні банківським кредитам джерела довготермінового фінансування, у зв'язку з чим у лізингових компаній виникають істотні труднощі в удосконалюванні лізингових операцій. Кредити, що були надані вітчизняними банками на термін понад 2 роки, незначні, тоді як у світовій практиці мінімальний період дії лізингового проекту - 4-5 років.
Переломним етапом становлення та розвитку лізингових відносин став час прийняття основних законодавчих актів, що регулюють цей вид діяльності, зокрема Закон України "Про лізинг" [1].
Якщо для вітчизняних лізингових компаній, котрі тільки-но почали виникати й розвиватися в Україні, відсутність спеціального законодавства до певної межі не була серйозною перешкодою, а в окремих випадках - навіть навпаки, якимось чином сприяла їх фінансовим успіхам, то великі лізингові компанії Заходу аж тепер, після прийняття зазначеного закону, мають можливість серйозно працювати на ринку України. Більш успішно лізингові операції використовуються для оновлення складу рухомого майна в сільському господарстві та в транспортній галузі.
Практичним досвідом для розвитку лізингу в промисловості України є досвід східноєвропейських країн, які мають з Україною спільні риси економічного розвитку. Україна значно відстає від Росії та Білорусії за рівнем розвитку лізингових взаємовідносин, не говорячи вже про країни Західної Європи. Україна знаходиться на рівні 1990 р. серед названих країн. У країнах Прибалтики лізинг розвинувся вже так широко, що розповсюджується навіть на побутові товари широкого вжитку для населення [8, с. 43].
Стимулюють розвиток лізингового бізнесу спеціальні міжурядові угоди щодо прикордонних областей між Україною, Росією та Білоруссю, створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) в Україні, формування спільного лізингового простору між Україною та Росією. Так, наприклад, в Яворівському районі Львівської області, на підставі Закону України, у 1999 р. було створено СЕЗ "Яворів", а Указом Президента в тому ж році - СЕЗ "Інтерпорт Ковель" [8].
Для успішного розвитку лізингово-інвестиційних відносин у промисловості необхідно, на наш погляд, законодавчо встановити максимально можливі пільги безпосередньо для інвестиційної інфраструктури, що забезпечує інвестиційну діяльність та лізингових угод на всій території України, а не лише в СЕЗ. В іншому випадку багато підприємств, які знаходяться за межами СЕЗ, будуть змушені створювати свої дочірні підприємства і філії на територіях СЕЗ для використання податкових пільг, що не зовсім правильно та зручно.
Співробітництво із країнами СНД у питанні лізингу дасть змогу Україні значно підвищити ефективність ринкових взаємовідносин, скоротити терміни модернізації виробничих потужностей, зупинити процес втрати традиційних ринків збуту продукції національного походження, передусім продукції галузей високих технологій і машинобудування. Треба терміново поновлювати на нових економічних принципах інтеграції міждержавні виробничі відносини за допомогою лізингу, який може виступити як один із найперспективніших договірно-правових інструментів.
Отже, розвиток міжнародного лізингу, насамперед у межах СНД, спроможний загальмувати спад виробництва, підштовхнути процеси оновлення технологічної бази нинішніх підприємств промисловості та створення нових виробництв, оптимізувати використання наявних основних фондів і на вигідних умовах отримати найсучасніше вітчизняне й закордонне устаткування, що сприятиме раціональному розміщенню і використанню основних засобів виробництва. Доказом цього є не лише багаторічна практика використання лізингу провідними високорозвиненими західними країнами, але й його вдале впровадження протягом останнього десятиріччя в Східній Європі.
Українські компанії до лізингу відносяться набагато гірше, ніж їхні західні колеги. Пов'язано це з тим, що Україна не надто пестить фінансові структури і промисловість сприятливими умовами для проведення таких угод, із відсутністю у самих фінансових структур потрібної кваліфікації та досвіду.
Перешкоджає і невпорядкованість процедури укладання лізингової угоди. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок реєстрації договорів лізингу" реєстрації підлягають договори лізингу, якщо його об'єктом є державне майно чи договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів або для забезпечення виконання договору лізингу надаються державні гарантії [2].
На нашу думку, потрібно запровадити обов'язкову систему реєстрації всіх лізингових контрактів, організувати роботу з лізингоодержувачами-неплатниками, тобто вжити заходів для посилення відповідальності, оскільки низька фінансова та правова дисципліна не сприяють нормальному проведенню лізингових операцій. Реєстрація запобігла б можливості лізингоотримувача видавати майно, взяте у лізинг, за власне майно і використовувати як заставу або продавати це майно як власне. Разом із тим немає сенсу робити таку реєстрацію обов'язковою: при невеликій вартості лізингового майна (наприклад, при оперативному лізингу) вартість реєстрації майна може виглядати як невиправдані витрати.
Незважаючи на дві редакції Закону України "Про лізинг", його правова недосконалість тягне за собою безліч ускладнень. По-перше, це отримання кількох кредитів під одну заставу, тривалі судові процеси тощо. Не в усіх передових країнах Заходу існує окремий закон, що регулює відносини в лізинговій