Використання поняття "сільський розвиток" передбачає розвиток у межах руральної (від. англ. rural - сільський) частини територій, розміщеної у просторі. Такий підхід дозволяє об'єктивно оцінити розвиток сільської соціально-територіальної підсистеми суспільства через виконання нею комплексу певних функцій, виключає визначення спрямованості сільського розвитку довільно обраною функцією, передусім продовольчою.

При домінуванні галузевого підходу сільський розвиток розглядається в контексті його протиставлення міському розвитку, а дихотомія "село - місто" ідентифікується з дихотомією "сільське господарство - промисловість". Жорстка прив'язка сільського розвитку до певної галузі знайшла своє спотворене віддзеркалення в аграрній політиці, яка звужує і обмежує його функціональність. Неадекватною сутності сільського розвитку є і назва міністерства, яке за визначенням несе відповідальність виключно за агровиробництво. Такі ж самі вади притаманні і Генеральній схемі планування території України, в основу побудови якої покладено відомчо-господарський принцип. Так, диференціація територій за видом та режимом їх переважного використання на такі, що характеризуються агропромисловим виробництвом та сільською забудовою (зона сільського господарства) на противагу територіям з інтенсивною промисловою, міською, житловою та господарською забудовою (зона урбанізації) є не тільки некоректною, а й неповною [3, с. 167]. До того ж типізуються ці зони за різними критеріями галузевим в одному випадку ( сільське господарство) і за однією з тенденцій розвитку міського способу життя - в іншому (урбанізація). Зовсім не враховано у Схемі взаємопов'язаність сільської та міської територіальних підсистем суспільства.

Сільський розвиток позначений певним місцем у географічному просторі. У географії місце розглядається як точка. Їх множина утворює ареал на земній поверхні. Місце - це адреса об'єкта в географічному просторі, а геопростір - сума (інтеграл) місць географічних об'єктів [14, с. 175-176].

Сільський розвиток локалізовано не тільки в просторі, а й у часі, що дозволяє визначити його тривалість, послідовність та інтенсивність. У цьому сенсі час - це " плинний" простір. Застосування категорії часу має методологічне значення. За її допомогою можна простежити як відмінності, так і спільні риси між окремими локалізованими явищами у фактичній одночасності.

Сільський розвиток має просторовий, природний, ресурсно-функціональний, галузевий, поселенський та соціальний виміри.

Просторовий вимір сільського розвитку в контексті концепції просторової організації суспільства Р. Морилла виступає, з одного боку, як його проста протяжність, що знайшло свій прояв у законі кілець Й. Тюнена та теорії центральних місць В. Кристаллера і А. Льоша, а з іншого - як ландшафт, корисні копалини, біологічне розмаїття, соціальна освоєнність [1, с. 67]. У його природному вимірі знаходить свій прояв специфіка сільського розвитку. Безумовно природа не локалізується так, як населення (сільське та міське) або виробництво (сільськогосподарське і промислове), вона є неподільною. Ураховуючи, що в межах сільського розвитку природне середовище пов'язано переважно із сільськогосподарським виробництвом, а також, беручи до уваги незначну людність і густоту населення, можна стверджувати, що тут воно має значно менше антропотехногенне навантаження, ніж у містах.

Галузевий вимір сільського розвитку має переважно сільськогосподарську спрямованість. Певною мірою це можна пояснити тим, що його основним природним ресурсом є землі, а виробничо-господарська діяльність відбувається у безпосередньому зв'язку з рослинним і тваринним світом. При цьому не береться до уваги, що не всі суб'єкти господарювання забезпечені в достатній кількості земельними ресурсами для виконання сільськогосподарської функції, а в сільському господарстві у 2005 р. було зайнято тільки 19,4 % від загальної кількості працюючих [11, с. 51]. Інша частина економічно активного сільського населення зайнята у промисловості, будівництві, на транспорті, у сфері послуг та поза межами села.

Потенційні та реальні можливості сільського розвитку значною мірою проявляються в його ресурсно-функціональному вимірі. Зв'язок між ресурсами й функціональністю сільського розвитку полягає в тому, що остання є проекцією наявного ресурсного потенціалу.

Головним компонентом ресурсного потенціалу сільського розвитку є людські ресурси, оскільки лише вони формують соціум, здатний наповнити просторове середовище життям. За такими показниками, як спроможність до відтворення, працездатність, зайнятість, матеріальний добробут, освітньо-професійний рівень, стан людського потенціалу сільських територій можна визнати як незадовільний.

Триває започаткований за радянських часів процес обезлюднення сіл. Визначальну роль у зменшенні чисельності сільського населення відіграє депопуляція, рівень якої підвищився у 3,4 раза: у 1990 р. перевищення смертності над народжуваністю у розрахунку на 1000 сільських жителів становило 3,3, а у 2005 р. - 11,1 особи [11, с. 56]. До інших чинників, які обмежують використання людського потенціалу, слід віднести невмотивованість для власників земельних паїв використовувати їх за призначенням. Нині 92 % сільських жителів уклали договори на передачу в оренду своїх земельних паїв аграрним підприємствам [12, с. 7].

І. Гнибіденко взагалі вважає, що лише 2-3 % працездатного сільського населення можуть організувати свою справу та здатні до бізнесу і до підприємництва в сільському господарстві [4, с. 19].

Поселенський вимір сільського розвитку представлено переважно руральними за типом забудови і способом життя населеними пунктами, що відрізняються від міст. Система сільського розселення, як і специфіка сільськогосподарського виробництва, наклали