Соціальний вимір сільського розвитку уособлений сільською громадою, їх визначальним соціальним осередком у двох аспектах: з одного боку, у зв'язку з тим, що лише він має здатність вдихнути життя в конкретне сільське територіальне утворення, вміло й ефективно використовувати наявний у ньому потенціал; з іншого - інтереси і потреби кожної сільської території повинні розглядатися, формуватися й задовольнятися передусім як інтереси і потреби певної територіальної громади, формувати для неї загалом і для кожної окремої людини найбільш прийнятний спосіб буття [13, с. 11].

Таким чином, сільський розвиток виступає як об'єктивний багатовимірний процес, що відбувається в межах сільської соціально-територіальної підсистеми суспільства. Його динаміка та здатність до самоорганізації та саморозвитку залежать від її функціональності як цілісного об'єкта та його окремих компонентів.

Науковий аналіз оптимізації цього процесу, визначення місця в ньому окремих елементів об'єкта функціонування, виявлення взаємозв'язків між ними потребує розроблення методології сільського розвитку, за допомогою якої здійснюється наукове осмислення цього процесу, виявляються його характерні риси.

Сільський розвиток, системоформувальним чинником якого виступає простір, відбувається на засадах системності, тобто у взаємозв'язку окремих складників цього процесу між собою та у взаємодії з міською підсистемою суспільства. Його просторовими межами є певний сегмент державної території, її антропосфера, фізична територія, географічне середовище, природний ландшафт. За своїми властивостями сільська соціально-територіальна підсистема суттєво відрізняється від міської.

Сільський розвиток характеризується поліфункціональністю, що зумовлено складною внутрішньою структурою цього системного об'єкта. Упорядкованість і організація структурних елементів об'єкта додають йому стійкості й забезпечують виконання різноманітних функцій, які не обмежуються виробництвом сільськогосподарської продукції, а спрямовані на задоволення потреб і інтересів сільського соціуму та всього населення країни.

Саме спрямованість сільського розвитку в межах певного простору на відтворення природного, виробничого та людського потенціалу є ознакою цілісності та самодостатності сільського соціально-територіального утворення, його відносної відособленості від міської підсистеми суспільства.

Зовнішній вектор сільського розвитку, здатність до взаємодії з міською соціально-територіальною системою є свідченням його відкритості до зовнішнього середовища.

Оскільки сільський розвиток є складним, суперечливим та багатовимірним, він підпадає під опис синергетики - наукового напряму, що досліджує відкриті, нелінійні самоорганізовані системи. Дійсно, наслідки сільського розвитку передбачити важко через те, що він відбувається в тісному взаємозв'язку з природним середовищем та більш мобільною міською підсистемою. Крім того, результати сільськогосподарської діяльності в межах сільського простору визначаються залежністю від природно-кліматичних умов, природних ресурсів, передусім від стану сільськогосподарських угідь, переривчастим технологічним циклом, сезонним характером праці, уповільненим оборотом капіталу, нерозвиненістю аграрного ринку.

З огляду на багатовимірність сільського розвитку, він безперервно перебуває у стані біфуркації (точка гілкування), що відкриває кілька можливих (альтернативних) шляхів еволюції об'єкта [5, с. 110]. Зробити вибір на користь того чи іншого шляху можна за допомогою такого принципу синергетики, як коеволюція (погодження, співіснування). Його застосування є найбільш виправданим при визначенні функцій, конкурентних і альтернативних сільськогосподарській, при плануванні розвитку приміських зон, у процесі взаємодії сільської та міської підсистем суспільства.

Запропоноване визначення сутності та змісту сільського розвитку веде до подолання галузевого підходу до аналізу процесів, що відбуваються в межах сільської соціально-територіальної підсистеми суспільства. До того ж воно орієнтує на ідентифікацію людського потенціалу не з об'єктом, а із суб'єктом діяльності, що має на меті комплексне відродження сільського просторового сегмента. Важливого методологічного значення набуває положення про те, що вся діяльність сільського соціуму відбувається в межах не аграрної, а руральної сфери.

Перспективи подальших розвідок, на наш погляд, мають бути пов'язані: з поглибленням теоретико-методологічних засад досліджуваної проблеми; розробкою концептуальних засад політики сільського розвитку; обґрунтуванням системної моделі управління сільськими територіями як об'єктом сільського розвитку.

Література:

1. Алаев З.Б. Социально-экономическая география: Понятийно- терминол. слов. - М.: Мысль, 1983. - 350 с.

2. Большой энциклопедический словарь. - 2-е изд., перераб. й доп. / Гл. ред. А.М. Прохоров. - М.: БРЭ, 1997. - 1456 с.

3. Генеральна схема планування території України: Затв. Законом України від 7 лютого 2002 р. // Управління сучасним містом. - 2002. - № 1- 3 (5). - С. 165 -172 .

4. Гнибіденко І. Маргіналізація сільського населення як фактор соціальної безпеки держави // Україна: аспекти праці. - 2004. - № 2. - С. 17 - 22.

5. Делокаров К.Х. Системная парадигма современной науки й синергетика // Обществ. науки и современность. - 2000. - № 6. - С. 110 - 118.

6. Замятин Д.Н. Власть пространства й пространство власти. Географические образы в политике и международных отношениях. - М.: Рос. полит. энцикл., 2004. - 352 с.

7. Захарченко В.І. Основні аспекти дослідження промислових територіальних систем // Укр. геогр. журн. - 2002. - № 3. - С. 30 - 37.

8. Онищенко О., Юрчишин В. Сільський розвиток: основи методології та організації // Економіка України. - 2006. - № 10 (539). - С. 4 - 13.

9. Павлов О.I. Модель сільського розвитку в Україні та її відповідність стандартам Європейського Союзу // Статистика України. - 2006. - № 3 (34). - С. 96 - 100.

10. Павлов О. Парадигма сільського розвитку // Економіка України. - 2006. - № 7 (536). - С. 41 - 48.

11. Прокопа I. Сільські території України: дослідження і регулювання розвитку // Економіка