Зрозуміло, що розбудова Помісної Православної Церкви в Україні не відповідає національним інтересам Російської Федерації. З боку Росії докладалися та й продовжують докладатися зусилля, щоб не допустити єднання Українського Православ'я. Висловлена позиція патріарха Московського не може не турбувати українських політиків, тому що на відміну від УПЦ, РПЦ - це не просто церква, а частина російського державного апарату [9].

Саме тому при формуванні власної церковної політики Київ змушений враховувати той факт, що Московський патріархат нині - потужна релігійно-політична структура з вираженими імперськими амбіціями. Подібний факт закріплено в офіційних документах РПЦ, зокрема у статті 3 Статуту Російської православної Церкви зазначено: "Юрисдикція Російської Православної Церкви поширюється на осіб православного віросповідання, які проживають на канонічній території Російської Православної Церкви: у Росії, Україні, Білорусії, Молдові, Азербайджані, Казахстані...". Отже, Статутом РПЦ визначено пострадянську територію, на яку Московський патріархат може здійснювати свій вплив. Крім того, РПЦ, як випливає з такого підходу, визнає за собою ще й право втручатися у внутрішні справи нині незалежних держав. При цьому зрозуміло, що до України нею виявляється особлива увага [8].

Разом з тим постійне ігнорування канонічного права України на утвердження Помісної Православної Церкви, що підтвердилося під час візиту Патріарха Московського Кирила, сприяло активізації міжправославного діалогу. Як відомо, у серпні 2009 року єпископат Української Автокефальної Православної Церкви звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія І з проханням взяти її під його вселенський омофор на правах автономії [6].

У свою чергу, Патріарх Варфоломій І позитивно відреагував на це прохання і на початку жовтня 2009 року до Києва була прибула делегація його представників для ведення переговорів з предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм. Під час перебування в Україні делегація Вселенського Патріархату також зустрілася і з представниками Київського та Московського патріархатів. Після цього якихось певних кроків у цьому питанні Вселенським Патріархом вжито ще не було. Однак, у найближчій перспективі Синодом Вселенського Патріархату може бути прийняте рішення щодо задоволення клопотання УАПЦ. Важливо, що у цьому разі перехід УАПЦ до складу Вселенської Церкви, з погляду канонічного права та традиції, матиме бездоганний характер і його важко буде визнати незаконним. Справа в тому, що Константинопольський Патріарх послідовно не визнає Україну та Білорусь канонічною територією Московського Патріархату. До його складу вже входять сотні українських православних парафій Канади (з 1990 року) та США (з 1995 року), а також менш численні громади в Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Європі. Тому УАПЦ може просто об'єднатися із ними, утворивши Українську Автономну Православну Церкву під омофором Константинопольського Патріарха на усіх континентах. Тим паче, що позитивний приклад існує, а саме "Естонський прецедент": 1996 року було утворено Естонську Автономну Православну Церкву у складі Константинопольського Патріархату [6].

Слід зауважити, що ініціативне клопотання УАПЦ до Вселенського Патріарха значно активізувало внутрішньоправославний діалог в Україні. Так, у вересні 2009 року Синод УПЦ МП, ухвалив рішення про поновлення діалогу щодо об'єднання з УАПЦ та створив робочу групу для підготовки аналогічного діалогу з УПЦ КП.

Крім того, безпрецедентна публічність цього процесу покликана дати сигнал Патріархові Варфоломію I про те, що в Україні є більш потужні партнери для перемовин, аніж Церква митрополита Мефодія - разом чисельність парафій УПЦ МП та УПЦ КП вдесятеро більша за чисельність парафій УАПЦ. Крім того, Київський Патріархат також має чимало своїх парафій за кордоном [6].

Перед УПЦ МП та УПЦ КП раптом постала спільна мета - не допустити посилення впливовості УАПЦ шляхом її легітимації Вселенським Патріархом. Інакше вузол конфліктів в українському православ'ї затягнеться ще тугіше.

Цілком можливо, що розрахунок саме на це з боку радників-спонсорів митрополита Мефодія зумовив активізацію його міжнародної діяльності. Проте якою б не була мета цієї спецоперації, проте зрозуміло, що Московський Патріархат втрачає залишки своєї влади в Україні. На сьогодні Патріарх Московський Кирило має набагато менше легальних канонічних важелів впливу на діалог між трьома українськими православними церквами ніж Варфоломій I [6].

Для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату є важливим політичним питанням. Проте постійне заперечення Московською патріархією доцільності отримання автокефалії Українською Церквою зумовлене відповідною зовнішньою та внутрішньою політикою Російської Федерації, яка прагне утвердитися як світовий і регіональний лідер. Тому РПЦ повинна "сприяти" утримуванню шляхом "канонічних важелів" у зоні впливу РФ ті пострадянські держави, розвиток православних традицій яких історично був пов'язаний з Російською церквою. Серед них, безумовно, й Україна [8].

Зрозуміло, що позиція Москви спонукає інші православні юрисдикції в Україні, які не перебувають у єдності з РПЦ, до пошуку конструктивних шляхів розв'язання нагального українського питання. Крім того, церковні імперії не є вічні і рано чи пізно вони розпадаються, створюючи тим самим об'єктивні умови для утворення національних церков. Через певну підтримку Константинополя звернення УАПЦ до Вселенського Патріарха можна розглядати як один із шляхів вирішення питання щодо конституювання Помісної Православної Церкви в Україні.

Однак перешкодою на шляху до вирішення питання щодо надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної