Діяльність державних службовців залишається недостатньо публічною та прозорою, не створено умов для належного контролю за такою діяльністю з боку суспільства, що посилює недовіру до органів державної влади й разом з тим створює додаткові можливості для зловживань, корупції і хабарництва, безвідповідальності державних службовців. Недостатньо високою залишається якість управлінських послуг, які надаються державними службовцями, що пов'язано з невідповідністю професійного рівня багатьох із них сучасним потребам суспільства, відсутністю чітко регламентованих адміністративних процедур і національних стандартів щодо надання таких послуг. Мають місце суб'єктивізм у доборі, просуванні по службі державних службовців, залишаються недостатньо відкритими та прозорими механізми вступу на державну службу й кар'єрного зростання. Невизначеність кар'єрної перспективи, правова незахищеність від суб'єктивізму керівників, особливо напружені умови роботи та інші чинники посилюють непривабливість державної служби, особливо для молоді, призводять до відтоку значної частини висококваліфікованих спеціалістів із державної служби.

Унаслідок цих та інших чинників знижується ефективність державної служби, посилюються відчуженість людини від держави, нестабільність у суспільстві, неповага громадян до державних органів. Для розв'язання цих та інших проблем у сфері державної служби необхідне суттєве вдосконалення законодавства про державну службу.

Мета статті полягає в розкритті фундаментальних принципів організації та діяльності державної служби України порівняно з принципами, що сповідуються в Європі.

Для реалізації поставленої мети в роботі визначено та вирішено такі завдання: розкрити та проаналізувати основні принципи організації та функціонування державної служби; розглянути напрямки нормативно-правової діяльності щодо вдосконалення інституту державної служби України.

Однією з ключових проблем сучасної державної служби в Україні є відсутність механізмів забезпечення тих принципів, що покладені в основу правового забезпечення діяльності цього інституту влади. Щоб визначити відповідність законодавства про державну службу обраному курсу на приведення інституту державної служби в Україні до європейських стандартів, слід порівняти принципи, що сповідуються в Європі, з принципами, що відповідають нормам українського законодавства.

Перший принцип, що, безумовно, лежить в основі організації і діяльності сучасних демократичних систем державної служби, - це принцип професіоналізму. Тому цілком обґрунтованою є теза, що на сьогодні немає фактично жодного питання організації та функціонування державної служби, яке б не було пов'язане з професіоналізмом державних службовців [6]. Зазначимо, що принцип професіоналізму як один з головних принципів державної служби закріплено в статті 3 Закону України «Про державну службу». А в частині другій статті 29 цього ж Закону міститься норма щодо постійного підвищення державними службовцями рівня їхнього професіоналізму та кваліфікації.

Досліджуючи діяльність виконавчої гілки державної влади, В. Авер'янов звернув увагу на потребу чіткого розмежування функцій між «політикою» та «управлінням» з метою забезпечити, з одного боку, пріоритет політики, а з другого - певну незалежність від політичної кон'юнктури і стабільність професійних кадрів управління [7], що відповідає класичному принципу, виведеному ще М.Вебером і В.Вільсоном щодо розмежування політики й адміністрування. У зв'язку з цим призначення на політичні посади, як і звільнення з них досить таки часто відбувається з огляду насамперед на політичні міркування, а не на кваліфікаційні якості.

Одним із кроків у цьому напрямку була спроба запровадження в Україні інституту державних секретарів. Мається на увазі Указ Президента України від 29 травня 2001 р. «Про чергові заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» [8]. Зокрема Указом було встановлено, що організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та міністерств організовується відповідно Державним секретарем Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств. При цьому Державний секретар Кабінету Міністрів України очолює Секретаріат Кабінету Міністрів України, організовує забезпечення діяльності Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра та віце- прем'єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем'єр-міністром України та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників. Що ж до державних секретарів міністерств, то на них покладались обов'язки організації забезпечення діяльності міністра та поточної роботи з виконання покладених на міністерство завдань, подання міністрові пропозицій щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координації роботи територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, керування роботою апарату міністерства.

Функціонування цього інституту було скасовано іншим Указом Президента України. Однак слід зазначити, що ліквідація інституту державних секретарів пов'язана не стільки з відмовою від самої ідеї розподілу політичної та управлінської діяльності, скільки з відмовою від тієї специфічної ситуації, що склалася в органах виконавчої влади, коли в них було утворено фактично два центри управління: політичний та адміністративний.

Разом з тим Концепцією розвитку законодавства про державну службу в Україні передбачалося запровадження в апараті Кабінету Міністрів і міністерствах посад державних секретарів як вищих адміністративних посад у цих органах із збереженням посад заступників міністрів як політичних посад.

Звертаючись до ідеї чіткого розподілу на такі дві категорії, як «державні службовці» та «політичні діячі», слід згадати, що вона знайшла своє віддзеркалення й в інших нормативно-правових актах. Так, скажімо, в Указі Президента України «Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців» від 11 червня 2001 р. [9] з метою впорядкування статусу, зокрема умов матеріального та соціально-побутового забезпечення працівників органів державної влади, інших державних органів, а також усунення диспропорцій і перекосів в оплаті праці