Наступним наріжним принципом ідеології організації та функціонування державної служби в умовах демократії є принцип прозорості. На жаль, протягом тривалого часу йому не просто не надавалося достатньої уваги, - він узагалі заперечувався, оскільки як держава загалом, так і діяльність окремих органів державної влади й установ була оточена ореолом таємничості та секретності.

Зрозуміло, що в демократичному суспільстві діяльність державної служби повинна бути не тільки публічною, а й відкритою для різних форм контролю з боку громадян. Тобто громадяни повинні знати, яким чином функціонує державна служба, які рішення і на яких підставах ухвалюються окремими державними службовцями.

Хоча доволі часто як важливу складову принципу прозорості та його забезпечення виділяють не лише прозорість у прийнятті рішень, а й прозорість у призначеннях на вакантні посади державної служби (тобто повинна існувати система оприлюднення переліку вакантних посад, що дозволяє створити для більшості цих вакансій конкуренцію між найкваліфікованішими кадрами) [10].

Фактично принцип прозорості державної служби забезпечується правовими засобами, адміністративною, а за потреби - судовою практикою. Звичайно, відкритість державної служби має певні межі. Скажімо, у законодавстві практично всіх сучасних держав передбачено існування інституту державної таємниці. Не є в цьому розумінні винятком й Україна. Наприклад, у Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. державна таємниця визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані в порядку, установленому законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Однак при цьому інформація, що складає державну таємницю чи може бути віднесеною до неї, чітко визначена (стаття 8 Закону «Про державну таємницю»). Саме тому будь-які спроби застосовувати цей інститут відносно державної служби, коли це не має правової основи, слід тлумачити не як піклування про «безпеку», а як спробу обмежити конституційні права громадян і вивести державну службу з-під громадського контролю [11].

Важливим кроком щодо нормативно-правового забезпечення відкритості та прозорості у функціонуванні державної служби стало видання Указу Президента України від 1 серпня 2002 р. «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» [12]. Цей Указ зобов'язував Кабінет Міністрів України організувати вивчення практики виконання у 2000-2002 рр. органами державної влади й органами місцевого самоврядування Закону України «Про інформацію» та інших нормативно-правових актів, зокрема в частині: забезпечення додержання прав громадян на отримання в установлені строки достовірної інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування; обов'язкового опублікування відповідних нормативно-правових актів; оперативного оприлюднення інформаційними службами органів державної влади й органів місцевого самоврядування інформації про діяльність цих органів; здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, забезпечення відкритого доступу до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законами; недопущення обмеження права на одержання відкритої інформації, зокрема шляхом необґрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформації в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необґрунтованих цін і тарифів на надання інформації.

Щодо керівників центральних і місцевих органів влади, то на них покладався обов'язок забезпечити: а) проведення регулярних відповідно до заздалегідь оприлюднених розкладом прес-конференцій, зокрема з використанням засобів глобальної інформаційної мережі Інтернет, а також періодичне надання публічних відповідей на запитання громадян через засоби масової інформації; б) постійне оновлення веб-сторінок відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади, створення за їх допомогою можливості для оперативного оприлюднення відповідей на найпоширеніші звернення та іншої інформації, широкого обговорення актуальних суспільних проблем і вивчення громадської думки про шляхи їх розв'язання.

Крім щойно розглянутих загальних принципів організації державної служби, що дозволяють охарактеризувати її як таку, яка відповідає моделі демократичної та правової держави, слід згадати ще кілька принципів, поза реалізацією яких не можна вести мову про взаємну узгодженість організації державної служби до демократичної організації держави та суспільства. Передусім це принцип взаємної довіри державної служби до громадян і громадян до державної служби. Інакше кажучи, для того щоб демократія і демократичне державне управління стали реальністю, між державою (яку репрезентують ті чи інші органи державної влади та державні службовці, які в них працюють) і суспільством має утворюватися певний вихідний консенсус легітимності, коли обидві сторони ставляться одна до одної як до рівноправних партнерів. Інший принцип, який має бути чітко визначений на нормативно-правовому рівні, - це принцип заборони адміністративної сваволі. Фактично він випливає з базових конституційних цінностей і закріплений на рівні міжнародного права. Однак в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, його забезпечення є однією з доволі складних і болючих проблем. Цей принцип