Їх присвячено дослідженню теоретико-методологічних засад державного управління: трансформація організаційних форм державного управління системою водокористування; формування державного механізму управління економічною безпекою підприємництва; удосконалення управління державними пакетами акцій в Україні; науково-методичні засади формування нових механізмів державного управління у сфері послуг; механізми державного управління соціальними флуктуаціями на рівні регіону; державне управління охороною здоров'я в країнах Східної Європи: досвід та можливість використання в Україні; якісне перетворення системи управління на рівні районних державних адміністрацій; державна політика у сферах державного і регіонального управління розвитком житлово-комунального господарства; регулятивна роль державного управління в контексті розвитку енергетичної політики України; регіональне управління економічними процесами; механізми державного управління науково-технічними програмами та проектами соціально-економічного розвитку регіону, адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики в Україні; державне управління сферою рекреаційного обслуговування в Автономній Республіці Крим в умовах ринкових відносин; формування механізму державного управління постприватизаційними процесами, демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій; аналітично-організаційне забезпечення ухвалення та реалізації державно-управлінських рішень; державне управління інноваційною діяльністю в Україні. Проблеми державного регулювання: державне регулювання розвитку ринку кредитних послуг в Україні; державне регулювання розвитку аграрного сектора економіки регіону; формування привабливого інвестиційного клімату в регіоні (державно-управлінський аспект); державне регулювання інноваційно-інвестиційного розвитку регіону; державний механізм регулювання інноваційних процесів на основі дослідження та оцінки конкурентоспроможності промислової продукції; удосконалення механізмів державного регулювання інноваційних процесів в Україні та регіонах; формування механізму державного регулювання інвестиційних процесів в економіці України; державне регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки тощо.
Але незважаючи на це, у теорії і на практиці продовжує застосування спрощений підхід до формування власної системи управління, який виявляється в тому, що рекомендації вчених набувають іноді копіювального характеру, коли ефективно працюючі системи управління високорозвинутих країн ринкової економіки автоматично переносяться на українські реалії, а в практиці державного управління значною мірою продовжує діяти командно-адміністративна система управління, але вже в трансформованому вигляді, прикрита ринковими гаслами. Безсистемність, непослідовність, суперечливість державного управління в Україні свідчить про відсутність науково виважених засад управління в трансформаційній економіці.
Наука про державне управління та його практика існують значною мірою паралельно, а рекомендації вчених із реформування системи державного впливу використовуються слабо, що особливо виявилося при розробці державної політики та законів, які регулюють господарську діяльність. Якість управлінських рішень значною мірою залежить від виконання організаційної функції держави, за допомогою якої встановлюється ієрархія та взаємодія органів виконавчої влади, виконання ними управлінських функцій, обов'язки і повноваження структуризуються у відповідних схемах взаємодії. Організаційна структура управління формується залежно від багатьох чинників [33; 34]. Однак на державному рівні виконання організаційної функції держави у наш час поки що не знаходить належної уваги теоретиків та практиків державного управління. Почасти це наслідок лібералізації системи господарювання, на яку покладалися надії на ледь не автоматичне розв'язання макроекономічних організаційних проблем інвестиційного розвитку. У практиці державного управління створення та ліквідація організаційних структур різного типу здійснювалася без системи та ідеологічного обґрунтування.
Слід зазначити, що при розробці управлінських рішень застосовуються різні моделі, які спрямовані на синтез управлінських зусиль у процесі досягнення мети державного управління: політичної, правової, раціональної, соціально-психологічної [6]. Однак у практиці державного управління рішення на державному рівні пов'язані переважно з політичними чинниками, коли та чи інша проблема має шанс бути розв'язаною, якщо є політичний зиск владі або певним посадовим особам. У теорії управління оптимальне рішення ухвалюється з певної кількості альтернатив [18], проте на практиці вони пов'язуються з тим, як швидше в конкретній ситуації досягти поставленої мети. Найбільш теоретично дослідженою є модель раціонального ухвалення рішень, що включає такі стадії: ідентифікація або діагностика проблем; формування критеріїв, кількісних і якісних параметрів рішення; оцінка та вибір альтернатив [6]. У практиці державного управління діагностика соціально-економічного стану владними структурами здійснюється переважно з політичних міркувань та й то обмежена і безсистемна.
Таким чином, соціальні, екологічні, економічні, політичні, інформаційні, інвестиційні, інноваційні тощо явища суспільного розвитку мають адекватно і своєчасно осмислюватися теорією державного управління, що має стати науковою базою розробки, прийняття і реалізації управлінських рішень.
Держава має забезпечити нормальний суспільний розвиток для всіх без винятку громадян, а не для окремих груп населення. Головною проблемою державного управління є віднаходження оптимального співвідношення суспільних, державних та приватних (корпоративних) інтересів.
Кожен із суб'єктів має виконувати свої функції, які неможливо взаємозамінювати.
Побудова власної системи державного управління суспільним розвитком має будуватися на таких принципах:
• цілеспрямованості, який означає, що система управління має мати механізми розробки, прийняття і реалізації соціально-економічних цілей суспільного розвитку;
• ієрархічності, який має встановлювати систему реалізації цілей, визначаючи її провідну ланку та формувати відповідні механізми їх реалізації;
• комплексності, яка передбачає врахування всіх чинників, що впливають на ефективність системи державного управління, гармонізації інтересів усіх господарських суб'єктів суспільного розвитку;
• цілісності, який означає, що сукупність явищ суспільного розвитку аналізується у взаємозв'язку та взаємозалежності, метою чого є встановлення нових властивостей системи, які відсутні в окремих її елементах;
• достатності, який означає, що управлінські рішення мають мати повну всебічну, об'єктивну та своєчасну інформацію про об'єкт управління;
• випередження, який означає, що інформація про майбутній стан об'єкта має бути прогнозована за певними сценаріями розвитку.
При формуванні управлінських рішень доцільно застосовувати методи моделювання, результати дослідження наук, які вивчають людину в