Сучасною тенденцією розвитку розміщення і діяльності територіальних господарських комплексів є акцентування на нематеріальних сферах діяльності і чинниках розміщення (різноманітність і якість сфери культури; творчий клімат). Закономірності розміщення пояснюються на основі аналізу суперечливих індивідуальних, регіональних, галузевих, корпоративних і державних інтересів. У рамках цього наукового напряму слід зазначити теорію дифузії інновацій (автор Т. Хегерстанд).

У сучасних умовах цікавою має бути і теорія регіонального життєвого циклу. У рамках цієї теорії процес виробництва товарів розглядається як процес з декількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій потрібні активні персональні контакти, тому розміщення йде переважно у великих містах, промислово розвинутих регіонах. На стадії зростання виробництво переміщується в периферійні регіони, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах, тому регіональна промислова політика повинна будуватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвинених регіонах, наприклад, у вигляді створення освітніх і наукових центрів, технополісів.

Істотний інтерес викликає теорія полюсів зростання. Центри економічного простору, де розміщуються підприємства лідируючих галузей, стають полюсами тяжіння чинників виробництва, оскільки забезпечують їх найбільш ефективне використання. Як полюси зростання можна розглядати не тільки сукупність підприємств, але і конкретні населені пункти - місце розташування так званих містоутворюючих підприємств, що виконують в економіці регіону функції джерела інновацій.

Ідея створення „полюсів зростання", що базувалася на теорії інновацій Й. Шумпетера, набула розвитку на заході на початку 50-х років минулого століття. Автор концепції „полюсів зростання" французький учений Франсуа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. У подальшому концепція набула територіального аспекту й стала пріоритетом регіонального планування. Невипадково цей підхід зараз широко рекомендовано західними спеціалістами для пострадянських держав: проекти вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах та ін.

Організаційний розвиток визначається В. Френчем і С. Беллом як довгострокові зусилля для вдосконалення процесів вирішення проблем і відновлення організації шляхом ефективного регулювання організаційної культури, надання особливої уваги культурі формальних робочих груп за допомогою каталізатора, так званого агента змін [3]. Процеси вирішення проблем учені пов'язують з тим, як організація здійснює оцінку і ухвалює рішення щодо можливостей і небезпек, що виходять від зовнішнього середовища, акцентуючи увагу на необхідності постійного перегляду своїх цілей і методів з урахуванням сьогодення і майбутнього.

Переваги глобалізації одним з перших усвідомив Б. Гейтс, який практично реалізував „інформаційні інвестиції" в компанію і висунув концепцію надшвидкості бізнесу. Людський чинник, управління знаннями, командні досягнення та системна критика дозволили стратегічне мислення з окремих моментів підняти до рівня безперервного процесу. Саме це стало платформою нової інтерпретації ринкового середовища і прагматичного використання принципу стратегічного прискорення. У межах концепції переваги в адміністративній та фінансовій сферах пов'язуються з позитивними зрушеннями в моральному кліматі працівників. Реально створюються ситуації, у яких досягається стимуляція високої творчої активності. Культура взаємодопомоги в роботі, що забезпечується якісною організацією інформаційних потоків, дозволяє надати можливість постійних неформальних контактів між креатурами організації.

Згідно з концепцією соціального капіталу Ф. Фукуями, новим феноменом, з яким стикаються дослідники духовного світу в умовах глобалізації, виступає соціальний капітал. 3ахідні країни перейшли на самопідтримуючий тип розвитку, коли творчий потенціал їх громадян посів місце важливого інвестиційного ресурсу, а внутрішні імпульси до максимальної самореалізації значною мірою замінили економічні мотиви діяльності.

С. Володін наводить порівняння змісту основних концепцій доби глобалізації, що дає можливість усвідомити їх методологічний потенціал, а також наслідки абсолютизації досліджуваних явищ - утопічні схеми [4, с. 151].

У 1990-х роках виникає концепція управління знаннями, яка передбачає, що реалізувати складні стратегії успіху на ринку можливо на підставі колективного навчання в організації. Менеджмент знань став новою парадигмою управління.

Органи державної влади постають перед необхідністю вибору адекватних часу інструментів регулювання економіки. Першочерговими при цьому виступають, на думку О. Амоші та інших авторів, проблеми підвищення міжнародної конкурентоспроможності регіонів в умовах відкритої економіки, а також спроможність центральних і місцевих органів влади до здійснення ефективної регіональної політики [1, с.28]. Методологічною основою цих процесів повинні стати положення і висновки сучасних інноваційних теорій регіонального галузевого розвитку. Тому доцільним є виділення основних з них, що застосовуються значним числом регіонів Західної Європи. До них належать:

1. Стійкість усіх процесів розвитку, тобто спрямованість на досягнення середньострокових і довгострокових результатів шляхом економічного і політичного впливу держави на процес регіонального розвитку.

2. Високі вимоги до розміщення і використання фінансових, матеріальних і людських ресурсів, що залучаються для вирішення завдань територіального розвитку.

3. Необхідність концентрації зусиль на ендогенному внутрішньому потенціалі регіону.

4. Багатофункціональність і багатомірність регіонального господарського комплексу, які необхідно враховувати при розробці і реалізації цільових програм.

5. Процедури децентралізації і посилення елементів керівництва господарським комплексом регіону, що передбачає розширену участь сторін на основі принципу взаємної доповнюваності.

Усе більше сучасних зарубіжних і вітчизняних економістів-дослідників схиляються до думки, що одним із найважливіших засобів організації конкурентоспроможного виробництва є інтеграція підприємств на принципах територіальної близькості, продуктової спорідненості, добровільності, економічної самостійності тощо. Проблемам інтеграційних процесів у сучасній економіці присвячені праці С. Соколенка [5] та інших. Державне регулювання повинне приводити до такого росту