Формування економіки територій. Формування системного механізму державного управління територіями

Сучасному рівню розвитку продуктивних сил повинен відповідати і адекватний механізм управління територіями. Він має ґрунтуватись на всебічній зацікавленості держави в розвитку територій. Управління територіями має відповідати таким основним вимогам:

Забезпечення досягнення системою цілей розвитку господарства території

Дотримання принципів широкої демократизації управління, що дозволить спрямувати свідому господарську активність всього населення тієї чи іншої території на використання наявних резервів.

Території повинні органічно вписуватися в економічну, політичну і організаційну структури держави.

Механізм управління повинен бути гнучким, здатним до реформування та перебудови з урахуванням специфіки всіх складових розвитку територій.

Отже, система цілей лежить в основі дії господарського механізму регулювання розвитку територій, вона повинна базуватися на врахуванні економічних інтересів всіх соціальних груп населення, трудових колективів, підприємців, асоціацій і забезпечувати інтенсифікацію розвитку господарства території, прогресивну перебудову його структури, прискорення темпів науково-технічного прогресу, розв'язання актуальних соціальних проблем.

Цілі господарського керівництва території доцільно розподілити на кілька груп відповідно до рівнів зацікавлених у їх досягненні суб'єктів управління: державні, територіальні та локальні.

До цілей державного значення можна віднести:

підвищення ролі території у прискоренні науково-технічного прогресу за рахунок посилення інтелектуального потенціалу висококваліфікованих кадрів;

підвищення ефективності і повноти використання унікального історично-культурного потенціалу для розвитку туризму та широкої пропаганди культури;

підвищення ролі території у створенні ринкової інфраструктури, підприємницької і ділової активності, розвитку зовнішньоекономічних зв'язків;

підвищення ролі території у розв'язанні проблем охорони здоров'я;

підвищення ролі території у розвитку транспорту.

Серед цілей територіального рівня можна назвати:

- забезпечення ресурсно-цільової збалансованості розвитку виробничого комплексу областей, міст, районів, селищ і сіл;

безперервне вдосконалення структури господарства територій в напрямку збільшення частки профільних виробництв, посилення їх комплексності, збільшення вкладу районів, міст і областей у розвиток територій і держави в цілому;

досягнення збалансованості економічного і соціального розвитку з урахуванням необхідності забезпечення нормативного рівня і якості життя населення;

раціональне використання районних ресурсів і міських територій, збереження (відновлення) еколого-виробничої рівноваги;

раціоналізація розміщення продуктивних сил у системі "держава - територія - область - місто - селище - село".

До локальних цілей, що забезпечуються господарським механізмом регулювання розвитку територій, можна віднести такі:

перепрофілювання, перебазування і ліквідація виробництв, неефективних за економічними, екологічними і соціальними критеріями;

розв'язання локальних проблем поліпшення якості життя населення на території (житло, продовольство, працевлаштування, освіта тощо);

підвищення ефективності функціонування агропромислового, будівельного, енергетичного, транспортного комплексів за рахунок реалізації їх резервів шляхом міжгалузевого використання.

Функції конкретного органу керування територією, на наш погляд, залежать від завдань, що розв'язуються ним. До них належать такі, як:

регулювання господарської діяльності підприємств і організацій різних форм власності з метою найефективнішого використання природних ресурсів;

забезпечення комплексного розвитку і ефективного функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з метою підвищення ефективності виробничого потенціалу та створення високого рівня умов життя населення;

захист навколишнього середовища і забезпечення відтворення екологічних умов існування території.

Реалізація цих завдань в умовах ринку пов'язана з необхідністю проведення ряду змін щодо функцій територіальних органів і методів реалізації даних функцій. У зв'язку з цим необхідно розмежувати функції суб'єктів, що господарюють на теренах території, перейти переважно до податкових методів регулювання господарської діяльності на території, розширити правову базу для економічних методів регулювання господарської діяльності та надати самостійність муніципальним органам щодо питань формування сучасних територіальних структур управління.

За основний метод регулювання підприємницької діяльності на території і надалі пропонується брати податкове регулювання. У цій сфері мають бути розширені права органів влади і управління в межах компетенції щодо введення і скасування ставок податків, що регулюють різні види господарської діяльності трудових колективів, встановлення і скасування штрафних санкцій в галузі територіального управління, надання пільг за окремими видами податків залежно від місцевих умов.

Особливо гостре обмеження прав місцевих органів спостерігається в галузі ресурсного забезпечення - фінансового та матеріально-технічного. Реорганізовувати господарський механізм управління слід у таких напрямках:

від відносин підлеглості підприємств органам управління до відносин партнерства між ними;

від розробки планових завдань до організації і здійснення заходів щодо активізації господарської діяльності у сфері виробництва товарів;

від територіальної замкненості до відкритості у всіх сферах господарської діяльності;

від прямих планових завдань підприємствам по виробництву товарів і послуг до регулювання виробництва економічними методами і координації замовлень на постачання товарів;

від контролю за виконанням планових завдань підприємствами до контролю за дійсним економічним регулюванням виробництва товарів.

. Організація господарського керування територією ґрунтується на принципах самофінансування, самозабезпечення, матеріальної зацікавленості, еквівалентності товарообміну між областями з містами, районами і підприємствами, що знаходяться на території. Передбачаються рівновигідні взаємоеквівалентні відносини господарюючих суб'єктів між собою і з усіма управлінськими структурами. Враховуючи роль органів місцевої влади і управління у системі територіального управління, доцільно концентрувати на цьому рівні управління основну частину договірних відносин з підприємствами і організаціями.

Основа виробничих відносин - власність. На території мають розвиватись різні форми власності, суб'єктами яких виступають трудові колективи, підприємства і організації, орендарі, кооператори, інші асоціації виробників та самі муніципальні органи. Власністю останніх на підвідомчій території є засоби виробництва і природні ресурси (вода, надра тощо) відповідно до їх компетенції.

Відносини між трудовими колективами і органами управління визначають систему виробничих відносин стосовно розпорядження ресурсами, що знаходяться на території, та розподілу і привласнення виробленого продукту. Виробничі витрати на природні ресурси повинні включатися в суспільно необхідні витрати праці і в ціну продукту як найважливіша складова частина матеріалізованої праці. Ці грошові кошти акумулюються органом управління територією для розвитку виробництва, вони покликані відновлювати навколишнє середовище та забезпечувати соціальні гарантії.

До складу економічних важелів господарського керування будь-якого рівня входять ціна, товарообмін, фінанси, податки і кредит. Ціна визначає співвідношення попиту і пропозиції. Тому норма додаткового податку на користь системи місцевих бюджетів і державного бюджету повинна визначатися на основі рівня цін, що склався на товари. У зв'язку з цим орган управління має встановлювати рівень додаткової плати у вартості суспільного продукту, порядок розробки, затвердження і контролю економічно обґрунтованих оптових, закупівельних, роздрібних, договірних та біржових цін і тарифів на товари і послуги, які надаються на даній території.

Органи управління повинні мати відомості не тільки щодо складових і рівня ціни на продукцію, що випускається на їх території, але й стосовно матеріальних витрат, заробітної плати, витрат на природні ресурси і в остаточному підсумку прибутку. Без такого поділу на складові ціна товарів буде виконувати лише облікову функцію, а не стимулюючу. Ціна служить економічною базою для наукового обґрунтування рівнів використання матеріальних, природних, трудових ресурсів і коштів, що відраховуються в бюджет.

Особливого розгляду в умовах ринкових відносин заслуговують біржові ціни, регульовані попитом і пропозицією. У зв'язку з цим діяльність біржі має обмежуватись номенклатурою товарів, що нею реалізуються. Зокрема, орган управління визначає номенклатуру і обсяг реалізації, використовуючи систему гнучкого оподаткування комерційних прибутків.

Товарообмін в Україні здійснюється на основі цінової еквівалентності. Еквівалентний лише той обмін, який за однакових умов виробництва забезпечує гарантований рівень кінцевого споживання.

Нееквівалентний обмін - це не що інше, як фактичне привласнення результатів праці одного підприємства іншим. Такий обмін викликає деформацію економічної структури, послаблює зацікавленість у праці. Вартість додаткової праці, що вивозиться в інші регіони, через низьку її норму в ціні товарів підприємства підлягає поверненню безпосереднім виробникам через систему оподаткування і по каналах перерозподілу фінансових ресурсів. Соціально гарантований рівень споживання на території забезпечується за рахунок реальних доходів населення, які формуються відповідно до суспільно необхідних витрат праці і сумарної ціни суспільного продукту.

Система господарського управління має бути висококоординованим централізованим механізмом досягнення конкретних цілей економічного і соціального розвитку, а сама структура управління повинна забезпечувати планування, координацію формування довгострокових цілей і інвестиційну політику. Функціонування цієї системи управління здійснюється на основі постійних контактів між службовцями муніципальних органів і працівниками приватного сектора, націлених на досягнення взаємоприйнятного підходу до довгострокового економічного і соціального розвитку держави.

До речі, структура господарського керування повинна бути знеособлена, раціональна, гнучка, спеціалізована, контрольована і ефективна. Вона має включати в себе підсистеми ринку і цін, управління та узгодження інтересів. Перша з цих підсистем забезпечує розвиток виробництва товарів і послуг, друга - ієрархію у виробництві суспільних благ і послуг, а третя - договірні відносини.

Кожна приватна фірма стоїть на "трьох китах": керівники, робітники і акціонери. Тому в структурі апарату управління мають бути представлені всі ці групи в законодавчих і виконавчих ланцюгах системи.

Економічна політика структури керування територією повинна спрямовуватись на стимулювання прямої конкуренції, особливо в тих сферах, де ціна, технічний рівень і якість є визначальними параметрами.

Поряд з економічними, в управлінні мають використовуватись і протекціоністські методи, які можуть охоплювати, за оцінкою фахівців, приблизно 35-40% господарського обороту.

Має витримуватись певний баланс між великомасштабними підприємствами, торговими компаніями і банками та дрібними і середніми фірмами. Економічне і соціальне планування націлюється не на те, щоб розробити детальний проект плану, а на те, щоб визначити