Перший напрямок пов'язаний з налагодженням виробництва. На нашу думку, повинні реалізовуватись проекти, які представляють інтерес для територій і вимагають акумуляції їх сил і економічних можливостей на основі тісного виробничо-економічного партнерства. До такого напрямку можна віднести, наприклад, організацію зональних ринків товарів тривалого користування і культурно-побутового призначення. Досвід показує, що визначення асортименту випуску товарів з урахуванням лише внутрішніх потреб буває економічно невигідним і не дозволяє створити технічно забезпечене виробництво, засноване на сучасних технологіях. Наприклад, недоцільно організовувати виробництво машин, холодильників та інших побутових товарів, які виробляються на підприємствах інших територій, оскільки це може призвести до дублювання виробництва.

Тим часом на основі координації дій декількох територій в рамках великого економічного простору, хоча, можливо, і за допомогою державної підтримки, можна створити умови для розширення асортименту і випуску продукції з урахуванням перспектив розвитку ринку територій.

Другий напрямок - це комплексне використання рекреаційних ресурсів. Рекреаційні об'єкти, що створюються, можуть бути використані для організації як вітчизняного, так і іноземного туризму. В цьому випадку залежно від частки в інвестуванні витрат по створенню необхідної інфраструктури для освоєння рекреаційних об'єктів можна отримувати прибуток у гривнях та інвалюті.

Третій напрямок - розвиток автодорожнього господарства державного або місцевого значення з відповідним автосервісом. В умовах інтенсивного розвитку автоперевезень пасажирів і вантажів особливо актуальними стають питання технічного вдосконалення доріг, їх облаштування заправними станціями, готелями тощо. Очевидно, що розв'язання цих проблем силами окремих місцевих органів влади нереальне, оскільки вимагає об'єднання зусиль і економічних ресурсів декількох зацікавлених територіально-адміністративних утворень.

Четвертий важливий напрямок - це екологія, зокрема охорона відкритих водоймищ і лісів.

П'ятий напрямок - взаємодія у створенні фінансово-кредитної системи для надання кредитів, а також строкової допомоги з бюджету для "розвантаження" сезонних пікових ситуацій.

Вважаємо, що тут було наведено найважливіші напрямки взаємодії в розв'язанні актуальних соціально-економічних та інших проблем.

Однак при цьому слід пам'ятати, що ніхто з місцевих органів влади та навіть міністерства і Уряд суб'єктами ринку в даному випадку не можуть бути. Всі ці форми зв'язку реалізуються не між ними, а між підприємствами і підприємницькими структурами. Функції як центральних, так і місцевих органів влади покликані всіляко сприяти їх розвиткові і діловій активності.

Якщо економічні зв'язки між територіями розвиваються на рівноправній і взаємовигідній основі, то вони не тільки не шкодять їх самостійності, а, навпаки, зміцнюють її. Підприємства самі шукають найбільших постачальників і споживачів продукції. Завдяки зростанню виробництва збільшується розмір надходжень до бюджету місцевої адміністрації. Якщо ж місцеві умови такі, що витрати на виробництво відповідних товарів перевищують витрати на їх закупівлю, то органи влади орієнтуються на включення цих товарів в інтенсивну систему товарообмінних зв'язків.

Таким чином, міжтериторіальні зв'язки, що встановлюються на добровільній основі, не тільки не знижують самостійність, але, навпаки, сприяють її підвищенню.

Без стійких зв'язків із центром держава розпадається на автономії, втрачає свою єдність. Економічні зв'язки центру і територій на принципах єдиного економічного простору є найважливішою умовою цілісності країни. Центр формує певну соціально-економічну сферу, у рамках якої території, що мають визначену законом самостійність, вирішують свої внутрішні завдання, делегують центру функцію формування і зміцнення єдиної грошової системи на чолі з єдиним емісійним банком - Центральним банком держави. Вони відмовляються від встановлення будь-яких митних бар'єрів і покладають на центр завдання встановлення і збереження єдиної митної території країни. Центр бере на себе відповідальність за вільний, не обмежений ніякими кордонами і рамками, рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, зрозуміло, на теренах держави.

Важливий економічний зв'язок між центром і територіями реалізується на лінії встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Введення місцевих податків надає можливість місцевим органам влади отримати економічні важелі поліпшення соціально-економічної ситуації на їх території. Такий принцип формування бюджету є важливою умовою єдності країни і надання широких прав територіям.

Територія як частина держави бере участь в народногосподарському розподілі праці та постачає продукцію галузей спеціалізації для народногосподарських потреб. Виконуючи це завдання, територія, у свою чергу, може розраховувати на гарантоване постачання продукції і сировини, необхідних для її життєдіяльності.

Між центром і територією мають бути тісні зв'язки щодо розв'язання проблем екології. Багато з цих проблем, епіцентр яких знаходиться на певних територіях, мають глобальний характер, а тому не піддаються вирішенню лише силами цих територій. Зв'язки між територіями і центром у вирішенні екологічних, а також соціально-демографічних проблем у ринкових трансформуваннях посилюватимуться і в майбутньому.

Основні умови, яких слід тут дотримуватись, полягають в такому:

не допускати руйнування вже створених галузей спеціалізації в економічно розвинутих територіях, забезпечуючи при необхідності їх повне і всебічне перепрофілювання;

не змінювати номенклатуру товарів, що виробляються галузями спеціалізації, без узгодження з центром;

активно створювати виробництва, зорієнтовані на розв'язання суто місцевих завдань, переважно в економічно відсталих районах, вільних від спеціалізації;

досягати приблизно однакової забезпеченості об'єктами соціальної інфраструктури різних областей за рахунок підвищення самостійності у формуванні територіальних ресурсів.

Світовий досвід свідчить, що близько 60% усіх прибутків залишається в бюджеті територій. Це пов'язано з найважливішим принципом ринкової економіки - будь-яка, навіть найнижча, ланка економічної і територіальної структури країни самостійно заробляє і витрачає кошти. Однак очевидно, що ці ланки мають внаслідок об'єктивних причин різні стартові можливості щодо реалізації даного принципу. Тому одне з основних завдань владних структур різного рангу в перехідний до ринкових відносин період якраз і полягає в забезпеченні умовно однакових стартових можливостей. Засобами при цьому виступають інвестиції, субсидії, дотації, податкові пільги, що знаходяться в компетенції місцевої представницької влади.

Проблема вирівнювання - це проблема розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів. Процеси розподілу і перерозподілу властиві не тільки командно-адміністративній, але й ринковій економіці. Наприклад, федеральний бюджет Канади поділяється на дві частини, перша частина йде на загальнодержавні потреби і міжрегіональні програми, друга розподіляється між регіонами лише за одним критерієм. Таким є розмір потенційно можливого національного прибутку на душу населення. На основі даного показника вирішується проблема економічного вирівнювання районів.

Слід підкреслити, що прагнення до вирівнювання є потужним чинником, який визначає єдність держави. Річ у тому, що відцентрові тенденції посилюються, коли штучно культивується превалювання одних територій і He-обґрунтовано вилучається прибуток, зароблений іншими. Принцип нерівності, що насаджується таким чином, зумовлює відхід тих територій, які вважають себе обділеними або мають за експертною оцінкою можливість (внаслідок акумуляції у себе ресурсів, що раніше віддавались центру) забезпечити більш динамічний розвиток і високий рівень життя.

Неможливість абсолютної рівності економічного розвитку територій пояснюється відповідними обставинами.

По-перше, немає абсолютно однакових районів за потенціалом природних (у тому числі, й за наявністю корисних копалин), людських та інших ресурсів. Урахування відмінності цих потенціалів - об'єктивна вимога при виробленні стратегії економічного розвитку. Принцип економії суспільної праці обумовлює пріоритетний економічний розвиток тих територій, які мають для цього у своєму розпорядженні більш сприятливі об'єктивні умови.

По-друге, соціально-економічна диференціація районів певною мірою пов'язана з перевагами транспортного положення, наявністю природних ресурсів, але нівелюється за допомогою системи оцінок відповідних ресурсів. Однак урахування трудомісткості і дефіцитності ресурсів хоч і вирівнює умови господарювання на відповідній території, але не може й не має забезпечувати повної рівності. Не може тому, що в умовах ринкової економіки лише невелика частина цінового механізму перебуває в руках реальних органів влади. Не повинне тому, що існує небезпека втрати стимулів прискорення економічного розвитку в тих територіях, де воно об'єктивно потребує менших витрат суспільної праці.

Поняття "центр" зрозуміле для всіх, а от "територія" - не зовсім, адже сьогодні ми звикли до таких понять, як "область", "місто" (державного, обласного і районного підпорядкування), "селище" і "село". Натомість всі розвинені в економічному відношенні держави мають дещо інший поділ, який відповідає меті ринкової економіки. Так, у США - штати, в Німеччині - землі і т.ін. Розвиток ринкові економіки в Україні змусить Верховну Раду, Уряд і Президента перейти до визначення територій України з наданням їм відповідних прав. Поділ України на території - прерогатива законодавчих органів України, але умовно можна визначити такі території: Західну, Центральну, Північну, Східну, Південну і республіку Крим.

Економіка територій - це система суспільних відносин, що складають систему управління у межах територіального поділу держави і являють собою сукупність взаємозв'язаних ланок та зв'язків, які забезпечують її стійкість на