макро- і мікрорівні та цілісність. Економіка територій потребує визначення в широкому та вузькому аспектах. У широкому значенні це система не тільки виробничих відносин, а й форм і методів організації виробництва та комплексного управління територією. У вузькому значенні - це не що інше, як комплекс галузей з виробництва товарів і надання послуг на відповідних територіях (у містах, селищах, селах). Запровадження ринкових відносин на відповідних територіях, як і взагалі у державі, відбувається в умовах боротьби старого й нового, у їх поєднанні і суперечностях. Основою суперечностей є потяг до старого, відпрацьованого роками розвитку галузей, виробництв, технологій тощо. Ринкова економіка натомість потребує найширшого використання і швидкого впровадження знань і досвіду через нові виробництва зі створення конкурентоспроможної продукції і надання послуг. Вона базується на впровадженні методів управління, розробці принципово інших техніки і технологій, які не поступаються зарубіжним аналогам. Такий концептуальний підхід до старих і нових структур і систем на рівні і територій, і держави прискорює відмирання або зменшення ролі старих відносин і дає змогу створювати нові відносини, нові виробництва, нові сфери економічної діяльності та системи управління.
Ринкова економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на всій території держави. У процесі розвитку трансформаційних процесів в економіці держави розпочинається процес економічного вирівнювання територій.
Економічна політика територій базується на економічному вирівнюванні міст і районів на основі спеціалізації виробництва як промислової, так і сільськогосподарської продукції відповідно до потреб ринку та ринкових відносин. Тому для розвитку виробництва необхідні такі форми організації в підприємствах і сільському господарстві, які б відповідали змісту ринкових перетворень, а це потребує значної підтримки і вдосконалення тих форм організації, які сприяють розвитку виробництва та його прибутковості.
Для того щоб успішно розвивалась економіка, і передусім виробництво, необхідно постійно:
працювати і знаходити нові організаційні форми для впровадження у виробництво досягнень науки і передових технологій, створювати умови для розвитку всього нового і прогресивного;
впроваджувати нові методи виробництва, енергозберігаючі та ресурсозберігаючі технології, різні форми організації виробництва;
запроваджувати чітку систему заходів, спрямованих на оновлення обладнання, залучення інвестицій і на цій основі вдосконалювати відтворювальні процеси виробництва.
Економічне реформування потребує здійснення ефективної і гнучкої державної політики, яка б враховувала інтереси територій. На жаль, взаємовідносини між центром і територіями, а також між державою і територіями в Україні залишаються неврегульованими, що породжує і загострює явище економічної роз'єднаності, спричинює прояви дезінтеграційних процесів. Власне, соціально-економічна неврегульованість і підштовхує політичні сили до конфронтації на цьому ґрунті.
Трансформація політичної системи країни обумовила зміну ситуації в секторі сільськогосподарського виробництва. Відсутність державної підтримки сільгоспвиробника призвела до різкого спаду в цій сфері економічної діяльності держави, у багатьох сільгоспвиробників виникли великі проблеми з сільськогосподарською технікою, мінеральними добривами і гербіцидами.
Сьогодні Україна не має іншого виходу, як посилювати науково обґрунтоване регулювання економічного розвитку села, здійснюючи формування ринкових відносин між містом і селом хоча б за принципом еквівалентного обміну. Під неослабний державний нагляд слід взяти передусім ті сільськогосподарські підприємства, в яких порушене екологічне середовище, відбувається зниження продуктивності і культури землеробства, зменшується приріст населення, спостерігаються надмірні міграційні потоки, особливо сезонного характеру (Західна територія, Крим). Практично на всіх територіях України порушено збалансований розвиток між сферами АПК - виробництвом засобів виробництва, аграрним сектором, переробною промисловістю, виробничою і соціальною інфраструктурою.
Найбільшим недоліком при розробці основ економічної політики щодо територій є недостатнє використання системного підходу. Ось чому спочатку слід визначити, що ми розуміємо під поняттями економічна політика держави як системи і її підсистем - територій. Зрозуміло, йдеться саме про соціально-економічну політику в ЇЇ двоєдиному розумінні. Отже, під економічною політикою держави слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави на всіх без винятку територіях країни, а з іншого - соціально-економічну політику, що здійснюється на базі загальнодержавного законодавства самими територіями для досягнення тих чи інших (обласних, міських, районних) цілей.
Світовий досвід однозначно показує, що до вкрай негативних наслідків призводить жорстко централізована модель територіального устрою та управління. Вона просто гальмує розвиток місцевого господарства, не даючи розв'язувати соціальні проблеми територій. Звідси й виникає необхідність проводити соціально-економічну політику територій, стратегічною метою якої має бути істотне підвищення життєвого рівня населення країни на основі якісного поліпшення використання їх ресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, докорінного поліпшення екологічної обстановки. Досягнення цієї мети неможливе без реалізації двох вирішальних напрямків. Попри всі особливості та відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку територій, держава, по-перше, покликана забезпечувати єдність відтворювальних макроекономічних процесів своїх територій. У цьому полягає основне призначення її соціально-економічної політики. По-друге, вона має створити економічну заінтересованість територій в активній соціально-економічній діяльності, домагаючись забезпечення стратегічної мети розвитку, структурного і якісного оновлення господарства.
Розробити і реалізувати таку модель розвитку дуже складно. Адже тут потрібні не фіктивні, а реальні кроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між територіями (наприклад, зв'язки по горизонталі як наслідок поглиблення і розвитку спеціалізації та кооперування), а з іншого -впорядкування, систематизація та поглиблення вертикальних зв'язків, тобто зв'язків самої держави з територіями на основі вдосконалення інвестиційної, науково-технічної, бюджетної, податкової, фінансової та зовнішньоекономічної політики. Складність також полягає і в неопрацьованості, а часом просто у відсутності законодавчого механізму регулювання як інтеграційних процесів між територіями, так і взаємовідносин їх із самою державою.
Але було б недостатньо обмежитися сказаним, коли йдеться про мету соціально-економічної політики. Адже якщо розуміти під територією економічний район, який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями, то слід передбачити також розробку і реалізацію відповідних моделей відтворювальних процесів.
Найпростіше зламати пріоритети, які вже склалися і виправдали себе, і нічого в кінцевому підсумку не досягти. Зовсім інша річ - у нерозривному зв'язку з вибраними пріоритетами розвивати та поглиблювати територіальний поділ праці, домагатися комплексного використання ресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцеві ринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенс справді наукової та ефективної соціально-економічної політики якраз і полягає в тому, щоб органічно пов'язати загальнонаціональну модель розвитку і територіальні моделі відтворювальних процесів, властивих певній території.
Що ж до способів і методів пов'язання цих двох типів стратегічних моделей розвитку, то до них слід віднести: розробку стимулюючих (а не фіскальних) бюджетів усіх рівнів, використання балансових методів планування та прогнозування і особливо зведених балансів як національної економіки в цілому, так і економічних районів; розробку й застосування довготривалих і стабільних нормативів економічного розвитку, у тому числі й тих, які належать до діяльності як у національному, так і в територіальних аспектах.
Список літератури
1. Крюкова І.В. Макроекономічне моделювання та короткострокове прогнозування. - Харків: Форд, 2000. - 336 с.
2. Лукінов 1-І. Економічні трансформації. - К.: Ін-т економіки НАН України, 1997.- 268 с.
3. Лукінов І. Інфляційна політика, її руйнівні наслідки і шляхи її подолання // Економіка України. - 1994. - № 1. - С. 3-18.
4. Маконнел К.Р., Брю СЛ. Экономика: принципы, проблемы и политика. - К.: Хагард-Демос, 1993. - 785 с.
5. Мексон М.Х., Альберт М., Ходуори Ф. Основы менеджмента. - М.: Дело, 1992. -702 с.
6. Мерзляков В.Н. Стабилизация экономики - основа стабилизации финансов // Финансы. - 1994. - № 6. - С. 10-16.
7. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учеб. пособ. / Т.Г. Морозова, А.В. Пикулькин, В.Ф. Тихонов и др.; Под ред. Т.Г. Морозовой, А.В. Пику-лькина. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 1999. - 218 с.
8. Мтерний С. Власність і особливості її розвитку в розвинутих країнах світу // Економіка України. - 1994. - № 4. - С. 48-56.
9. Налоги в развитых капиталистических странах: теория, практика, проблемы. -М.: НИФИ, 1990. - 59 с.
10. Основи економічної теорії // За ред. проф. СВ. Мочерного. - Тернопіль: Тар-некс-Світ, 1993. - 688 с.
11. Панасюк Б.Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. - К.: Полі-графкнига, 1998. - 304 с.