ФОРМА ДЕРЖАВНОСТІ

План

1. Форма державності

2. Феодальний спосіб ведення господарства

3. Утвердження русі. володимир великий, введення християнства

Феодальна держава — це концентрація реальної влади в руках короля, князя. Сеньйор був не просто великим земельним власником, а, перш за все, "кінним, людним і оружним" паном, який мав політичну владу. Він правив у своїх володіннях, а влада його розповсюджувалася головним чином на людей, мала особистий характер. Князь був могутнім поскільки, постільки керував підданими, розповсюджував на них свій судовий і військовий контроль.

Держави європейського середньовіччя були часто новим продовженням Римської імперії. Проте вони були дуже крихкими, внутрішньо не сцементованими і слабо організованими. Як імперія Каролінгів, так і імперія Рюриковичів не опиралась ні на які внутрішні сили зчеплення і розпадалися разом зі смертю свого глави чи невдовзі після неї. Причиною було те, що вони не володіли ефективно діючим апаратом влади і були по суті ефемерними об'єднаннями племен і етнічних угрупувань, що жили своїм власним замкненим життям.

Ні одна з цих "імперій" не пережила рубіж, який відокремлює початок середньовіччя від наступних його періодів. Вони ще не були державами в повному розумінні цього слова. Атрибути влади, якими володів глава подібного державного утворення, не були його монополією — ними володіли і його васали, великі сеньйори, які правили окремими частинами імперії. їм належало право суду, аж до "вищої юстиції", вони володіли власними збройними силами, збирали податки тощо.

Все це сприяло формуванню системи васально-ієрархічних відносин. Виникла і зміцнювалась феодальна ієрархічна драбина, верхнім щаблем якої був сюзерен, а нижнім — васали. В цей період водночас з невпинно зростаючою владою князя поступово зростає і роль верхівки княжої дружини, яка, виділяючись у панівний прошарок, фактично складала основу своєрідного адміністратиного апарату, що збирав данину і займався судочинством на місцях. Недарма О.О.Мельникова називає форму ранньофеодальної Руської держави дружинною.

Справді, така назва відповідає тим функціям, що здійснювались дружиною князя. Дружинники підштовхували князя на воєнний похід в тих випадках, коли були прожиті воєнні трофеї від попереднього. Та й взагалі князь радився з важливих питань з ближніми боярами і старшими дружинниками. Як пише Л. Гумільов, "князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі були завжди, тільки імена їх залишились невідомі історії". Тому таку форму влади можна було б назвати дружинно-вічовою.

Утворюються різні групи феодально залежних селян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь.

ФЕОДАЛЬНИЙ СПОСІБ ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСТВА

Середина IX ст. в історії Русі характеризувалась завершенням складного і довготривалого процесу формування феодалізму у східних слов'ян і одночасно давньоруської держави.

Основу феодального способу виробництва складає феодальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної власності і володіння землею. Один і той же шмат землі, будучи власністю однієї людини, в той же час знаходиться у володінні іншої. Тобто створилась система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодально залежні селяни. Отже, спосіб виробництва, за якого у повній власності феодала знаходились засоби виробництва (земля) і в неповній—селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним.

За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юридичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на хазяїна і існував за його рахунок.

Але земля, якою користувався феодально залежний селянин, була власністю феодала. За це останній вимагав від свого підданого виконання певних повинностей. Наявність у селянина власного господарства робила його економічно незалежним від пана. Тому для збезпечення прибутку феодал змушений був застосовувати пряме насильство чи примус. Тобто селянина почали насильно прикріпляти не тільки до землі, на якій він працював, але і особисто до феодала.

Зароджувалось кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала. А.Я. Гуревич справедливо вважає, що право власності феодала на землю в період раннього середньовіччя було похідним від його влади над населенням.

Виникав антагонізм між селянином і феодалом, який поєднував в собі економічну залежність селянина і позаекономічний примус. Протягом довгого часу цей антагонізм був всебічним. А всебічним він був тому, що означав радикальну майнову, соціальну і правову нерівність людей. Час від часу цей антагонізм (непримириме протиріччя) проявлявся у вигляді дрібних і великих селянських бунтів і повстань. Б.Рибаков, а за ним і І.Фроянов стверджували, що народні хвилювання часто не були рухом проти феодальних порядків взагалі, а лише боротьбою за перерозподіл життєвих запасів.

Основною формою експлуатації на Русі булл продуктова рента, а не відробітки, як у Західній Європі, наприклад, у Франкському королівстві. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласницького, а від первіснообщинного ладу. Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а бувший общинний староста, що звик наживатися за рахунок общини. Але й феодально залежним виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці тощо. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надлишкової праці селян здійснювалось у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома з джерел як данина.

На середину IX ст. феодальний лад у давньоруській державі в основному вже сформувався. Саме в цей час виникають дружинні некрополі, в яких хоронили представників лицарського стану, що нині виник. Такі некрополі добре досліджені у Києві, Чернігові, Шестовиці, Гнєздові під Смоленськом тощо. На Руській рівнині з'являються численні городища-замки, городища-фортеці — центри феодального панування. Вони були специфічною особливістю феодальної країни.

Читаючи історичні джерела, можна собі легко уявити зовнішній вигляд не тільки Русі, а й усієї решти країн, де на той час панував феодалізм. Розбиті на дрібні ділянки, не зв'язані між собою, ворожі, ці землі мали войовничий зовнішній вигляд. Вони були вкриті фортецями, замками, міста були оточені оборонними мурами. Видно було, що всі бояться біди, небезпеки: вона загрожувала звідусіль. Обнесені оборонними мурами міста були покликані новим станом речей — потрібно було захиститися від напасників. У Західній Європі — це норман, вікінг, а у нас тут — варяг, потім печеніги, хазари, половці, татаро-монголи. Та за цією метою ховалося щось більше: прагнення до відокремлення, до особистої самостійності, що складала суть феодального права. А при тодішніх засобах облоги і нападу ці фортифікаційні споруди практично були неприступними.

В описах часів феодалізму цікаво порівняти будову замку X ст. з замком наступних століть. Ми побачимо значні зміни. Якщо в X ст. замок чи фортеця тільки для схову, для оборони, то в XII ст. — і для оборони, і для порятунку від напасників, але ще й для розваг, бо будується більш просторим і комфортабельним.

У всякого явища має бути два боки. Так само і у феодалізму. З одного боку, феодал завжди войовничий, напружений, постійно готовий битися зі своїми селянами або з такими ж сусідами-феодалами. З іншого боку, феодал, як і всяка людина, дорожив своїми рідними і близькими.

Так, стародавнє суспільство не визнавало самостійності, самоуправства особи. Воно визнавало тільки громадянина, який був безмовним членом колективу. А в середньовіччя, коли держава була ще слабкою, значення мала тільки особистість. Ця особистість повинна була спочатку визначитися в надзвичайно грубих, жорстоких і різких формах. Це особа егоїстична, яка зневажала усіх, хто нижче неї за походженням. Це особа, яка не визнає ніякого іншого права, окрім свого. Cujus regio, hujus religio — чиє право, того й віра, або ще —чиє право, того й сила. Це девіз середньовіччя. Власне, на тій землі, де знаходився маєток феодала, для нього не існував ніхто, крім його сім'ї. Тільки зі своїм сімейством він був зв'язаний найміцнішими родинними стосунками. Між феодалом і його підданими не могло бути любові і довіри. Тільки члени родини феодала були йому дорогими.

Атрибути влади мали для феодалізму величезне значення. Якщо феодала позбавити ознак його стану і забрати його маєток-фортецю, що стоїть на його землі, і панцир, який він одягає, виїжджаючи з дому, — то він втратить свою силу і перестане бути небезпечним для оточуючих. Хто бачив середньовічні лати, кольчугу, панцирі, той знає, що лицар, дружинник, виїжджаючи з кам'яного, надягав на себе залізний замок.

Недарма варяги називали Русь — "Гардарікі"—"країна городів". Це були не міста у сучасному розумінні, а саме укріплені поселення.

До прийняття Руссю християнства не припинялось протистояння з Візантією. Кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на ромеїв. По-перше, тому що Візантія була одним з основних торговельних