Вимоги справедливості до законодавства україни і міжнародних документів

Як зазначалося вище, у сфері вдосконалення регуляторної політики нами виділено проблеми двох класів: 1) несправедливості (неправдивості, неморальності деяких регуляторних актів — їх невідповідність вимогам справедливості, моральності, добросовісності); 2) неякісності цих рішень (їх множинність, спрямованість на вирішення другорядних завдань, дублювання, суперечність, неоднозначність у тлумаченні правових норм тощо). Ці проблеми є достатньо складними, а отже потребують для свого вирішення зусиль з боку науки. Проте виникає запитання — з боку якої або яких наук: загальнотеоретичних (філософія права і його теорія) чи галузевих (теорія адміністративного або господарського права). Іншими словами, хто має розробляти теоретико-філософські, методологічні положення розв'язання проблем регуляторної політики: представники науки філософії та теорії права або фахівці з адміністративного чи господарського права.

В ідеалі повинно бути так: положення, які мають універсальний характер, тобто можуть застосовуватися як при розробленні регуляторної політики, так і при вирішенні інших правових проблем, доцільно було б формувати в межах філософії, теорії та методології права. Теоретико-філософські, методологічні положення, придатні лише для формування та реалізації регуляторної політики, мають розроблятися в межах наук адміністративного та господарського права. Але, враховуючи реалії сьогодення, які полягають в тому, що проблеми вдосконалення регуляторної політики, потребують негайного вирішення, недоцільно формувати соціальне замовлення певним загальнотеоретичним наукам. До речі, саме у такий спосіб традиційно розвивається юридична наука, коли деякі її представники постійно ставлять (перед ким?) різноманітні проблеми, навіть не намагаючись їх вирішити. Не дотримуючись усталених тенденцій щодо "вузької" спеціалізації, ми звернулися до напрацювань у відповідних загальнотеоретичних науках з метою розробити теоретико- філософські та методологічні положення з формування і реалізації регуляторної політики. Такі положення могли б стати надбанням, змістом теорії наук адміністративного та господарського права. До речі, це є і шлях розвитку загальнотеоретичних наук, які могли б збагачуватися саме за рахунок сприйняття положень загальнотеоретичного характеру, напрацьованих у спеціалізованих науках.

Аналіз наукових робіт, підручників з філософії або теорії права, господарського і адміністративного права свідчить, що теоретико- філософські та методологічні питання розроблення регуляторної політики досліджені недостатньо. Особливої актуальності набуває формування положень щодо забезпечення її справедливості та моральності.

Розроблення теоретико-філософських, методологічних засад розв'язання проблем забезпечення моральності, справедливості регуляторної політики почнемо з визначення нормативно закріплених вимог до реалізації права щодо цих принципів. Законодавство України містить численні апелювання законодавця до справедливості (моральності). Для підтвердження цієї тези звернемося до Конституції України, кодексів, введених в дію порівняно нещодавно — Цивільного, Земельного, Господарського — та до інших нормативних актів.

У преамбулі до Конституції України зазначається: "Верховна Рада України від імені Українського народу ... усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, приймає цю Конституцію — Основний

Закон України." У ст. 35 ("Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання") вказано, що " здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення". У ст. 54, присвяченій праву на інтелектуальну власність, йдеться про моральні інтереси громадян.

У ст. 3 Цивільного кодексу України (ЦКУ) серед загальних засад цивільного законодавства зазначені справедливість, добросовісність та розумність. За ст. 12 "Здійснення цивільних прав" особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Якщо законом встановлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, то вважається, що поведінка її є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Ст. 13 "Межі здійснення цивільних прав" стверджує, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У ст. 19 ЦКУ "Самозахист цивільних прав" вказано, що самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Ст. 203 "Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину" підкреслює, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У ст. 212 "Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини" теж наголошується на необхідності добросовісної поведінки сторін договору:

1) особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина);

2) особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина);

3) якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала;

4) якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

У ст. 232 "Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною" проголошено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому через вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. У ст. 300 "Право на індивідуальність" підкреслюється, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке саме застереження містить ст. 319 "Здійснення права власності": "При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства".

У ст. 442 ЦКУ "Опублікування твору (випуск твору у світ)"зазна- чено, що твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров'ю та моральності населення". Згідно зі ст. 1169 "Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист" якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію". Ст. 1242 "Заповіт з умовою" передбачає, що умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства тощо.

У главі 17 Земельного кодексу України "Добросусідство" розкрито сутність цього поняття — вимогам добросусідства відповідає принцип "незловживання правом".

У ст. 6 ГКУ серед загальних принципів господарювання в Україні зазначені "обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави".

Ст. 9 ГКУ "Форми реалізації державою економічної політики" реалізує уявлення щодо справедливості державної економічної політики та економічної стратегії:

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія — визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному і світовому господарствах, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, справедливим вважається встановлення відповідальності для суб'єктів господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку: їм не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. 11 ГКУ).

У ст. 17 ГКУ "Податки в механізмі державного регулювання господарської діяльності" визначено для системи оподаткування в Україні вимоги соціальної справедливості: "Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян."

Цілий блок уявлень про справедливе (добре, добросовісне) містять спеціальні статті ГКУ, присвячені забороні недобросовісної конкуренції, обмеженню монополізму. Так, ст. 18 "Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання" встановлює, що:

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійсню- ються уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Цим завданням присвячено главу 3 ГКУ "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції". У ст. 25 цієї глави "Конкуренція у сфері господарювання" зазначено:

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг,