2. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання певної форми власності або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оскаржувати такі акти в установленому законом порядку.

У ст. 32 "Недобросовісна конкуренція" дається визначення заборонених дій у цій сфері:

1) недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності;

2) недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.

Крім ЦКУ та ГКУ питання справедливості, етичних норм поведінки регулюються іншими нормативними актами. Так, у ст. 5 "Етика поведінки державного службовця" Закону України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" вказано, що державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов'язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. У ст. 22 цього Закону "Відсторонення від виконання повноважень за посадою" наголошено, що невиконання службових обов'язків, яке призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою.

Ст. 31 "Відставка державного службовця" серед підстав для відставки називає етичні перешкоди для перебування на державній службі; примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину.

"Державна влада, — вказано у Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 — 2004 рр.", — має бути авторитетною, професійною, скромною, моральною та відкритою для громадського контролю."

У ст. 3.8.1 Регламенту Верховної Ради України (глава 3.8. "Дисципліна та етика пленарних засідань") зазначено, що "на засіданні Верховної Ради промовець не повинен вживати образливі висловлювання, непристойні та лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій. Головуючий на засіданні має право попередити промовця про неприпустимість таких висловлювань і закликів або припинити його виступ, а у разі повторного порушення — позбавити його права виступу на даному засіданні." За ст. 8 "Депутатська етика" Закону України від 17 листопада 1992 р. "Про статус народного депутата України" народний депутат у своїй діяльності повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави. Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.

Як практичну спробу вирішити питання справедливості правового регулювання можна розцінити створення Правил професійної етики у відповідних сферах діяльності. Так, ст. 38 ГКУ "Правила професійної етики у конкуренції" передбачає, що:

1) суб'єкти господарювання за сприяння заінтересованих організацій можуть розробляти правила професійної етики у конкуренції для відповідних сфер господарської діяльності, а також для певних галузей економіки, які погоджуються з Антимонопольним комітетом України;

2) правила професійної етики у конкуренції можуть використовуватися при укладанні договорів, розробленні установчих та інших документів суб'єктів господарювання.

Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що у чинному законодавстві поставлено завдання забезпечення вимог моральності, добросовісності діяльності, яка регламентується, але немає визначення самої моральності, її критеріїв. У спеціальній науковій літературі розглядаються лише окремі аспекти цієї проблеми, наприклад забезпечення добросовісності у конкуренції. Ці питання досліджено, наприклад, у дисертації О. Безуха "Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності" [19; 13]. Проаналізовано поняття торгових та інших чесних звичаїв, порушення яких створює акт недобросовісної конкуренції, застосування звичаїв як джерела права при регулюванні питань такої конкуренції. Обґрунтовано, що правила професійної етики або звичайна поведінка в комерційній діяльності, торгові звичаї, порушення яких за визначенням компетентних органів є актами недобросовісної конкуренції, повинні встановлюватися органами управління, Торгово-промисловою палатою, громадськими організаціями та санкціонуватися як правові норми уповноваженими державними органами: правосуддя, управління [19, 5].

Такий підхід, коли для розв'язання поставленої проблеми використовуються категорії, що виходять за межі правових норм (зокрема, поняття торгових та інших чесних звичаїв), вважаємо достатньо плідним. По суті, йдеться про категорію "право", яка є значно ширшою, ніж категорія "правова норма" (закон). Дослідники категорії "право" наголо- шують на іманентності такої його властивості, як мораль. Щодо закону погляди розбіжні. Є багато прихильників точки зору, що закон може задовольняти вимогам моралі або не відповідати їм. Отже, для вирішення проблеми несправедливості ДПР недостатньо обмежитися лише аналізом спеціальної наукової літератури. Необхідно звернутися до загальнотеоретичних юридичних праць, робіт теоретиків права, до філософсько-правової тематики права і моральності.

Принцип добросовісності як одна з найважливіших вимог права. Принцип добросовісності затвердився у правових системах сучасності як одна з найочевидніших вимог права до суб'єктів соціальної поведінки. Водночас він виступає як зовнішня стосовно самого правового регулювання умова, яка визначає цінність сформованого типу права, правових форм і конструкцій, відповідність на утвердження в суспільстві високих моральних норм, їх комформність (відповідність) ідеалам добра і справедливості. Вимога доброї совісті з першого погляду здається занадто відстороненою і загальною, щоб прийняти її за характерну рису правової регуляції. У межах ціннісного підходу наявність цього принципу в праві свідчить скоріше про те, що така нормативна система не позбавлена моральності, а правова форма має певні змістові обмеження, які здатні якщо не усунути, то у всякому разі пом'якшити її абстрактний характер.

Звернення до історії концепту "добра совість", зокрема до римського права, свідчить, що цей принцип бере початок у праві та властивий саме правовій формі соціальної регуляції. У римському праві принцип "добра совість" (bona fides) покладено в основу широкого кола цивільних інститутів національної правової системи (jus civile)1 як критерій типу правовідносин і взаємної відповідальності сторін. На bona fides засновані відносини опіки, поручительства, майнові відносини між фізичними особами, відповідальність судді перед сто-

ронами у процесі за неправомірне рішення або порушення ходу розгляду , договори купівлі-продажу, оренди, підряду, перевезення, наймання, послуг, доручення, застави, фідуціарний договір (fiducia), що оформляв найрізноманітніші відносини, у тому числі встановлення реальної гарантії зобов'язання, договори позички, а також ведення чужих справ без доручення.

Судові позови, за допомогою яких захищалися ці відносини, прямо засновують обов'язок відповідача мати добру совість: oportere ex fide bona,1 Джерелом обов'язку (oportere) відповідача ("dare" — перенести власність, "facere" — зробити) є bona fides. Домагання позивача обґрунтоване настільки, наскільки відповідає принципові добросовісності.

Посилання на "злий намір" і на "добру совість" зустрічаються у формулах позовів з консенсуальних (купівля-продаж, оренда, підряд, доручення) і реальних (поклажа, позичка, застава) контрактів; слова "справедливо і добре" стояли в позові про майно чоловіка і жінки (придане), необхідному після розлучення (actio rei uxoriae), а слова "як товариш товаришеві" — у позові з договору товариства (societas); фраза "хто вів чужі справи" вживалася в позові про ведення чужих справ без доручення.

Відсутність строгого формалізму, орієнтація на задоволення позитивного інтересу за угодою, а не на компенсацію у вигляді номінальної грошової оцінки, залежність від зацікавленості сторін у відновленні справедливості як відповідності загальному стандарту поведінки роблять цю процесуальну форму адекватним вираженням ідеї цивільного обороту, свободи договору, взаємного визнання як умови правового спілкування.

Ідея зобов'язання як абстрактного зв'язку між суб'єктами обороту виходить з можливості жадати від себе подібної поведінки, характерної для цього типу угоди. Але сама можливість покласти відповідальність на контрагента ґрунтується, з одного боку, на визнанні за ним певної автономії, здатності діяти за власною волею, а з іншого — на відповідності цих дій сформованому в суспільстві порядку, уяв- ленням про моральність. Цей порядок визначається не лише правовими нормами, а й традиціями, усталеною практикою, правовими звичаями, тобто правовою свободою у широкому значенні цього слова.

Якщо договір — результат узгодження свобод суб'єктів, злиття їхніх соціальних ролей у певному відношенні