Глобалізаційні процеси, збільшення відкритості економіки і національна безпека. Одним із пріоритетів національних інтересів України є, згідно із ст. 6 закону України "Про основи національної безпеки України", інтеграція держави в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір. Проте, як відомо, глобалізаційні процеси, зростання відкритості економіки об'єктивно обмежують дієвість держави, зменшуючи набір ефективних важелів економічної політики. Водночас ці процеси підвищують відповідальність держави щодо реалізації порівняльних конкурентних переваг, властивих національній економіці, з метою посідання нею належного місця в сучасному світовому поділі праці. Отже, для збереження національної безпеки необхідно розробити державну політику, яка б забезпечувала оптимальне поєднання національних інтересів країни з вимогами та обмеженнями, що накладає економічна глобалізація.

Трансформаційні процеси у вітчизняній економіці певний час асоціювалися майже виключно з успіхами чи невдачами співпраці України з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР). Тому одним з найвагоміших чинників формування і реалізації регуляторної політики в Україні було ставлення до неї з боку міжнародних фінансових організацій (МФО).

Досвід українських реформ за "рецептами" МВФ не можна вважати позитивним. Причини, на думку вітчизняних експертів, полягають як в особливостях побудови української економічної політики, так і в самій політиці МФО. Передусім слід зазначити абсолютне ігнорування МВФ особливостей перехідних економік та його догматичну відданість ліберальній економічній теорії, яка в чистому вигляді не застосовується в жодній з розвинутих країн. Політика монетарної та фіскальної стабілізації на макрорівні, яка була ключовою для одержання фінансування з боку МВФ, також справляла значний пригнічувальний вплив на суб'єктів господарювання. Отже, спроби МВФ сприяти розвиткові економіки України за рахунок встановлення відповідних макропоказників були приречені на провал, оскільки відводили державі пасивну роль у здійсненні регуляторної політики. Певно, буде перебільшенням говорити про цілеспрямовану політику керівництва МФО на послаблення дійсних та потенційних економічних конкурентів на пострадянському просторі. Йдеться радше про реалізацію геостратегічних інтересів основних суб'єктів світової економіки — транснаціональних корпорацій (ТНК), що теж створює серйозну загрозу національній безпеці країни.

Деякі вчені стверджують, що з процесами глобалізації пов'язана і конфліктогенність перехідного суспільства. Поступово зростає подібність політичних систем держав світу (регіону), національних регуляторних систем, державних регуляторних політик. Це відбувається в силу схвалених у багатосторонньому порядку моделей поведінки, зразків дій і систем цінностей, у тому числі певна єдність постулатів технології підготовки та прийняття регуляторних рішень. Іншою характеристикою глобалізації є конвергенція підходів до прав людини, а також адаптація.

Таким чином, несправедлива державна політика, несправедливі, неякісні державно-політичні рішення, бюрократизація державних інституцій та негативний вплив на економіку країни з боку міжнародних фінансових організацій є чинниками конфліктогенності в перехідному суспільстві, призводять до соціальної напруженості, кризи права і влади у державі, а отже до суттєвих загроз національній безпеці. Ось чому розроблення теоретико-методологічних засад державної регуляторної політики, спрямованих на забезпечення справедливості та високої якості ДПР, які не суперечать acquis, є важливим чинником, складовою національної безпеки.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ

Як зазначалося вище, здійснення державної регуляторної політики — це порядок прийняття регуляторних актів. Регуляторний акт, згідно із Законом України від 11 вересня 2003 р. "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", — це:

• прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно- правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання;

• прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює або скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначе- ного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

Найважливіші регуляторні акти будемо інтерпретувати як державно-політичні рішення. Основною відмінністю ДПР від інших регуляторних актів є їх важливість (суттєвість) для формування державної регуляторної політики: вдосконалення правового регулювання господарських та адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах правового поля. Змінюючи, вдосконалюючи ДПР, ми відповідно змінюємо, вдосконалюємо державну регуляторну політику.

Відповідна система ДПР, через яку виявляється державна регуляторна політика, має формальні та змістовні ознаки. Перші — це склад і супідрядність ДПР. До складу системи ДПР, що утворюють державну регуляторну політику, ми відносимо Конституцію України, національні закони, міжнародні конвенції, які є частиною національного законодавства, а також найважливіші підзаконні та індивідуальні акти. Видання підзаконних та індивідуальних актів зумовлено тим, що юридичний закон як загальне правило поведінки після свого формування і прийняття законодавцем втілюється в життя шляхом розроблення та прийняття управлінських рішень з приводу конкретних одиничних випадків і справ, оскільки закон (загальне) не може охоплювати всю багатоманітність життєвих ситуацій (особливе та одиничне), які підлягають урегулюванню, впорядкуванню правовими приписами.

Супідрядність визначається юридичною силою правових актів, які забезпечують формування, функціонування і розвиток державної регуляторної політики. За зменшенням їх юридичної сили ДПР розташовуються так: Конституція України; міжнародні конвенції, які є частиною національного законодавства; національні закони; укази Президента України; постанови (розпорядження) Кабінету Міністрів; відомчі правові акти.

Змістовні (бажані) ознаки системи ДПР: моральність і справедливість, спрямованість на вирішення першочергових проблем, ефективність, несуперечність, відсутність прогалин у регулюванні, некон- трольованого дублювання, однозначність у тлумаченні окремих рішень, адаптація до законодавства ЄС тощо. Забезпечення цих властивостей можливе за рахунок технології їх розроблення. Розглянемо існуючу технологію підготовки ДПР.

Основними етапами здійснення державної регуляторної політики, технології розроблення системи ДПР у сфері господарської діяльності є:

• планування діяльності з підготовки регуляторних актів;

• вироблення концепцій нормативних актів;

• аналіз регуляторного впливу;

• оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій;

• повторне оприлюднення проектів регуляторних актів;

• узгодження проектів регуляторних актів та порядок їх оскарження;

• експертний висновок щодо регуляторного впливу проектів регуляторних актів;

• затвердження та здійснення правової експертизи і державної реєстрації нормативно-правових актів;

• відстеження результативності регуляторного акта;

• перегляд регуляторних актів;

• оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності. Доступ до регуляторних актів органів виконавчої влади. Зупинимось на перерахованих етапах докладніше.

Література

1. Абдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. — М.: Владос, 1994. — 336 с.

2. Абдуллин А. И. Правовая охрана баз данных в Европейском Союзе // Журн. междунар. частн. права. — 1997. — № 2. — С. 17-21.

3. Авер'янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. — 2000. — № 7. — С. 6-9.

4. Авер'янов В. Б. Формування і нормативне втілення нової доктрини адміністративного права — закономірність українського державотворення // Правова держава: Щорічник наук. праць ІДПАН. — 2000. — Вип. 11. — С. 201-209.

5. Авер'янов В. Б. До питання про поняття так званих "управлінських послуг" // Право України. — 2002. — № 6. — С. 7-11.

6. Авер'янов В. Б. Проблеми демократизації державного управління в контексті адміністративної реформи в Україні // Часопис Київ. ун-ту права. — К., 2002. — № 2. — С. 3-8.

7. Авер'янов В. Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. —

2003. — № 9. — С. 24-31.

8. Авер'янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: необхідність переосмислення теоретичних постулатів // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — Вип. 19. — С. 8-13.

9. Авер'янов В. Б. Державне управління у змісті предмета адміністративного права // Вісн. Акад. прав. наук України. —

2004. — № 2 (37). — С. 139-149.

10. Административное право: Учебник / Под ред. Ю. М. Козлова., Л. Л. Попова, 1999. — 381 с.

11. Административное право Украины. — 2-е изд. / Под ред. Ю. П. Битяка. — Харьков: Право, 2003. — 576 с.

12. Адміністративне право України: Підручник / За ред. С. В. Ківа- лова. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — 410 с.

13. Алексеев С. С. Философия права. — М.: Норма, 1999. — 329 с.

14. Ардашев П. Провинциальная администрация во Франции в последнюю пору старого порядка. 1774-1789. — К., 1906. — Т. 2.

15. Аристотель. Никоманова этика // Аристотель. Соч.: В 2-х т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

16. Аристотель. Большая этика // Там само. — Т. 1.

17. Аристотель.