Як слушно зауважив А. Ковлер, "самоврядування як безпосереднє управління суспільством (спільнотою) самим суспільством (спільністю) властиве здебільшого саме первісним громадам вже в силу "природності" такого управління, що випливає з характеру первісної власності, компактності та невеликої чисельності громади" [65, 13]. Згодом пряма участь усіх представників суспільства в управлінні стала дедалі підмінюватися представницькими засадами. Нарешті, з виникненням державності відбувається поділ "потестар- них функцій на власне управління певною сферою життєдіяльності угруповань і володарювання як процес забезпечення інтегративної цілісності цієї спільноти і підтримки в ній загального порядку" [65, 54]. З цього часу самоврядування (управління) починає підпорядковуватися загальним завданням політики держави.

У міру інституційного оформлення держави і поступового відчуження інститутів держави від суспільства у дослідників виникає ілюзія можливості протиставляти державне управління суспільному самоврядуванню, хоча йдеться, по суті, про явища однорідні.

Не ставлячи за мету простежити генезис поняття "самоврядування", обмежимося наведенням одного з найбільш влучних наукових визначень предмета: "Самоврядування має місце, коли керівна підсистема формується (виділяється) самою системою, а управління — коли вона "нав'язується" системі ззовні (як правило, "згори") або самовідтво- рюється" [30, 17]. Таке визначення істотно доповнює традиційне уявлення про самоврядування як "самоорганізації громадян, особливість правового регулювання якої полягає у збігу об'єкта і суб'єкта правовідносин" [100, 14]. Власне кажучи, друге визначення стосується тільки безпосереднього самоврядування, властивого раннім стадіям розвитку первісного суспільства.

Багато дослідників співвідносять ступінь розвиненості інститутів суспільного самоврядування із "силою" або "слабкістю" державної влади. Так, І. Ільїн вважав, що будь-яка держава "здійснює владне піклування і завжди має сфери народного самоврядування". На його думку, сильна влада несумісна із самоврядуванням, тоді як держава, що "задовольняється слабкою владою, більше наближатиметься до корпорації" [62, 416]. Така позиція видається спірною, хоча її джерела цілком зрозумілі. Варто зазначити, що прагнення безпосередньо управляти всіма сферами громадського життя слабо узгоджується із сучасними уявленнями про сильну діючу державу. Якщо критерієм сили державної влади вважати підтримку з боку суспільства, то виявиться, що тенденція до тоталітаризму є саме ознакою слабкої держави, для якої єдиним способом впливу на суспільство залишається всепроникаючий апарат примусу (подібно до того, як прагне усе зробити сам слабкий керівник). Водночас сучасні ліберально-демократичні держави, цілком сильні й авторитетні, широко використовують різні форми суспільного самоврядування.

Дослідження співвідношення централізації та децентралізації (співвідношення суб'єктів управління) пов'язане не тільки з вибором суб'єкта державної регуляторної політики, забезпеченням її справедливості, а й з визначенням філософської концепції цієї політики. Загалом відомі два основних типи філософських концепцій регуляторної політики, про які вже йшлося вище. Ці концепції давно помічені, вивчені й здебільшого асоціюються за східною і західною моделями суспільно-політичного розвитку. Метою управління за східною моделлю є підтримка системи, а за західною — забезпечення автономії індивіда [124]. У межах другої моделі також існують і досліджені два основних способи внутрішнього регулювання, один із яких відповідає романо-германській, а другий — англосаксонській правовій родині. Якщо у другому випадку самоврядування покладене в основу внутрішнього регулювання в країні, то в першому суспільство разом з інститутами самоврядування було певною мірою поглинене "державою", тобто адміністрацією, яка розрослася і живе власними інтересами.

Про французьку адміністрацію другої половини XVIII ст., що, як відомо, провадила авторитарну політику, А. Токвіль писав: "Її лякає найменша незалежна корпорація, що виявляє бажання утворитися без її сприяння; її непокоїть найменша вільна асоціація, якою б не була її мета; вона допускає існування лише таких асоціацій, які б були сформовані на її розсуд і перебували під її ферулою" [14, 647]. Незважаючи на докорінні зміни в державному ладі внаслідок Великої французької революції, принципових змін у формуванні тандема "держава — громадське самоврядування" у Франції так і не відбулося. Так само можна охарактеризувати регуляторну політику, що здійснювалась суспільно-політичним комплексом за соціалістичну добу в історії України. Реалізація ним регуляторної політики відбувалася таким же чином, як і французькою адміністрацією.

Тут варто внести уточнення. По-перше, наведеним вище класифікаціям, як і будь-яким іншим, незважаючи на їх загалом загальновизнаний характер, притаманне спрощення, спричинене необхідністю втискувати все багатство емпіричного матеріалу у вузькі межі схеми. По-друге, навіть погоджуючись з цією класифікацією, варто визнати, що державне управління і суспільне самоврядування у своєму розвитку то зближалися, то розходилися, у тому числі при формуванні основних принципів внутрішнього управління.

У наш час відбувається процес активного зближення систем управління і самоврядування, зокрема у сфері регуляторної діяльності. Причому ця тенденція є далеко неодносторонньою: якщо у Франції у 80-х роках XX ст. відбулася, на загальну думку, "революція самоврядування", суб'єктів якого було повернуто до кола суб'єктів регуляторної політики, то у Великобританії, навпаки, коло таких суб'єктів трохи звузилося (наприклад, було скасовано Раду Великого Лондона), щоправда, без зменшення їх ролі в обговоренні та прийнятті регуляторних актів.

Кожна країна певним чином залучена у світові інтеграційні процеси, а тому неминуче намагається дотримуватися відомих традицій. Для цього певним нововведенням надається звичний для усіх вигляд, з наступним намаганням знайти їх оптимальне поєднання з вітчизняними інститутами. Тут виникає питання, що стосується, звичайно, і проблем самоврядування, але одночасно є набагато універсальнішим: як знайти за можливості оптимальне співвідношення між тим, що склалося, і новим? Якщо рівень розвитку суспільства і його правосвідомість ще не готові до сприйняття реформ (передбачається, що об'єктивні умови за логікою загальнолюдського розвитку вимагають таких реформ), то який припустимий ступінь насильства щодо суспільства в разі їх здійснення? Чи матиме позитивні наслідки насильство?

Заслуговують на увагу ті точки зору, що наголошують на доцільності рішень щодо організаційної перебудови свідомості населення. З цього приводу існували різні судження. Так, Д. Шаховський вважав, що без розвинутої правосвідомості будь-яка соціальна реформа є деспотизмом, певною мірою несправедливою і шкідливою [150] . Подібну думку висловлював І. Ільїн, який вважав, що "саме жива правосвідомість народу дає державній формі здійснення, життя, силу; таким чином, державна форма залежить насамперед від рівня народної правосвідомості, від історичного набутого народом політичного досвіду, від сили його свободи і від його національного характеру" [62, 47]. Українській традиції властива істотна перевага інститутів самоврядування, створюваних державою на підставі закону-наказу, над породженими самим суспільством [156, 158]. Проте успішно відновити застарілі з погляду державної влади інститути самоврядування можна лише за відсутності антагонізму між елементами відновлення і традиційних основних засад.

Розглядаючи питання перерозподілу повноважень в Україні між центральною і місцевою владами (на чому сьогодні наполягають деякі політичні сили, наприклад партія регіонів), ніхто не заперечує значення самоврядування, але головне не в цьому, а в тім, щоб не забувати, що цей інститут не є самоцінним, він — не мета, а засіб суспільно-державного розвитку. Мета — оптимізація життєдіяльності суспільства, додання внутрішньому управлінню додаткових імпульсів, що виходять із традицій суспільства, збільшують ефективність соціально-економічних інститутів і створюють людині сприятливіше середовище проживання.

Конструктивність філософії право-державотворення. Досліджуючи в межах обраної теми створення теоретико-методологічних засад державної регуляторної політики на основі справедливості, слід охарактеризувати стан нинішнього право-державотворення. Це й емпіричний підхід, і використання методу спроб та помилок у побудові державних інституцій, нормативних актів. Наслідком такого стану є суттєві економічні та соціальні втрати, які виявляються у наявності величезного апарату державної виконавчої влади, що зазнає нескінченних реформувань, численних законодавчих і відомчих нормативних актів, які нерідко не тільки дублюються, суперечать один одному, а й в деяких випадках неморально, несправедливо вирішують окремі питання, зокрема пов'язані з приватизацією майна, фінансуванням (субсидіюванням), оподаткуванням, наданням пільг, преференцій тощо.

Наші дослідження свідчать, що однією з головних причин стану, який склався, є відсутність конструктивного теоретико-методо- логічного підходу до право-державотворення, заснованого на потужній філософії права. Такий підхід будемо інтерпретувати як конструктивну філософію права.

Конструктивна філософія права — наука, що має методологічний арсенал, за допомогою якого можливе безпосереднє застосування її поглядів для вирішення проблем практики і тим самим надання філософії права нового, глибшого змісту. Конструктивні аспекти філософії права, особливо у вітчизняній та в російській науці, досліджені недостатньо1. Серед робіт, які безпосередньо стосуються аналізу цієї проблеми, слід зазначити праці А. Черненка з правової технології [166; 60-61], збірку наукових статей "Практична філософія та правовий порядок" та ін., які містять певні ідеї, що наближаються до нашої концепції. Якщо ж звернутися до історії філософської думки, то можна дійти висновку, що взагалі поняття "практична філософія" введено в обіг ще за часів античності. Відтоді мораль, право та політика пов'язувалися з комплексом вчинків і дій, що одержали назву "праксіс". Аристотель розрізняв категорії "створення" ("поесіс") і "виконання" ("праксіс"). Перша категорія — це створення чогось і його результат, а друга — сама активність, практичний процес. Саме ця сфера пов'язується з вчинками і діями людей, які, за висловом Дж. Мура, становлять "життєву