Зловживання правом як загроза моральності та справедливості регуляторної політики

Сутність зловживання правом. Найсуттєвішою загрозою моральності та справедливості регуляторної політики є зловживання владою своїм правом. Зловживання правом у сфері державної політики можна класифікувати за суб'єктами зловживання правом — з боку народних депутатів, місцевої влади, органів (посадових осіб) виконавчої влади, правоохоронних, судових органів тощо. Крім того, ці зловживання можна систематизувати за їх об'єктами порушення, видами рішень, а також за юридичною класифікацією.

Під зловживанням правом за об'єктами порушення мається на увазі прийняття неморальних, караних регуляторних рішень стосовно

предмета компетенції відповідного органу (посадової особи). Наприклад, продаж державних об'єктів приватизації з порушенням законодавства про тендери; кримінальне переслідування за формальними ознаками, з метою одержання хабара від переслідуваних тощо.

Зловживання владою можна класифікувати за видами рішень. Рішення, що містять ознаки зловживань правом, поділяються за:

а) суб'єктом їх прийняття (особисті та колективні);

б) функціональною роллю регуляторного акта;

в) територією дії;

г) формою акта тощо.

Щодо зловживань правом за юридичною класифікацією доцільно розрізняти:

а) зловживання правом з порушенням норм моралі, моральних засад, які залишаються в межах закону, не посягаючи на будь-які юридичні норми;

б) такі, що порушують чинне законодавство.

Стосовно перших йдеться нерідко про бюрократизм в управлінській діяльності, який на відміну від цивільно-правових і господарсько-правових відносин є неприпустимим.

Аналізуючи проблему зловживань правом у цивільно-правових відносинах, професор І. Покровський наводить такі приклади: "Я можу побудувати на своїй ділянці величезний будинок, що зовсім позбавить світла вашу сусідню будівлю. Я можу стягнути з вас борг, хоч гроші на даний момент були мені не потрібні, а ви внаслідок стягнення будете зовсім розорені. Таким чином, у сфері цивільного права кожен може діяти, керуючись винятково власними інтересами і не дбаючи про інтереси інших. Ці інші мають турбуватися про себе самі. Потрібно тільки визначити, що той, хто здійснює своє право, повинен залишатися у формальних його межах. У даному разі повинна діяти така правова презумпція: хто використовує своє право, не зачіпає нічиїх прав ("qui yure suo utitur? Nemini facit injuriam").

З кінця ХІХ ст. зловживання правом стало розглядатися як питання про межі поведінки суб'єкта, який здійснює надане йому законом суб'єктивне право. Правознавці та законодавці працювали над пошуком чітких юридичних критеріїв зловживання правом, вивчали необхідність законодавчої заборони такого зловживання. У цьому зв'язку І. Покровський розглядає низку теоретичних проблем щодо здійснення суб'єктивного права, про соціальні функції права, співвідношення права і моралі. Він пише: "У кінцевому рахунку загальний контроль судів над здійсненням суб'єктивних прав, якщо його провадити послідовно, згідно з теоретичним змістом розглянутої статті, призвів би до повного заперечення суб'єктивних прав". І, дійсно, якщо ми придивимося ближче, то побачимо, що через всі аргументи на користь такого широкого, "об'єктивного" розуміння шикани зрештою неодмінно прогляне думка про деяку соціальну функцію будь-якого права. Так, наприклад, К. Х'юбер прямо говорить: "Право може бути використане тільки відповідно до спрямованості його соціальної функції". За словами Д. Поршерота, "я вільний користуватися моїм правом у всьому його обсязі, але я можу це робити лише за умови, що поставлена мета відповідає соціальним та економічним призначенням цього права" [135, 113]. Критикуючи теоретиків "об'єктивної шикани", І. Покровський, мабуть, даремно нехтує науковим і практичним значенням такої категорії, як "соціальне призначення (або функція) права". Саме за допомогою аналізу цієї категорії можна просунутися в розумінні сутності зловживання правом. Адже навіть побіжний погляд на свободу дає можливість побачити, що, наприклад, регулятивна й охоронна функції права спрямовані саме на таке врегулювання суспільних відносин, за якого можливість зловживання правом була б мінімальною.

Дещо спрощено трактує І. Покровський і юридичну сутність зловживання правом. Він вважає, що "шикана є не що інше, як звичайний делікт. Та обставина, що засобом для заподіяння шкоди тут є здійснення права, ніяким чином не може бути виправданням тому, що права надаються для задоволення власних законних інтересів, а не для заподіяння зла іншим". Проте це не завжди буває саме так, оскільки правопорушення (делікти) здебільшого відбуваються в разі порушення правових заборон, а не здійснення суб'єктивних прав.

Намір заподіяти зло, на думку І. Покровського, є неодмінним і єдино надійним критерієм шикани. Але шикана не вичерпує усі випадки зловживань правом. Учений сам наводить приклади інших зловживань: "Ми повсюдно своїми діями заподіюємо мимоволі іншим шкоду. Я, наприклад, відкриваю поруч з вами такий самий магазин, як у вас, і своєю конкуренцією підриваю вашу торгівлю. Я займаю те місце, на яке претендентом були ви. Покласти у всіх подібних випадках на мене ще обов'язок діяти "розумно" і брати до уваги чужі інтереси — це означає зробити завдання зовсім непосильним. Можливо, ваші потерпання від моєї конкурентної торгівлі будуть для вас незмірно дошкульнішими, ніж для мене стримування у відкритті магазину; можливо, місце, зайняте мною тільки для проводження часу, було необхідне для існування вас самого або вашої родини. Усе це може бути, але покласти на мене обов'язок щоразу узгоджуватися з порівняльним становищем тих осіб, інтереси яких можуть бути моїми діями порушені, "зважувати" інтереси мої і чужі, передбачати їх, — це означає насправді зовсім паралізувати можливість будь-якої людської діяльності. Ми можемо вітати з моральної точки зору вчинки подібного роду, але не можемо звести їх в юридичну норму, що тягне за собою обов'язок майнової відповідальності"[135, 118].

На думку А. Екимова, суб'єктивне право, використане на шкоду суспільству, власне кажучи, змінює свій соціальний зміст. Фактором, який приводить його в дію, стає вузькокорисливий, егоїстичний інтерес, що заперечує правомірність існування будь-якого іншого інтересу [176, 90]. В. Вітрук вважає, що соціальне призначення прав і свобод громадян передбачає вимогу дотримання гармонійного поєднання суспільних, державних та особистих інтересів. Принцип поєднання суспільних і особистих інтересів має безпосереднє значення і для усвідомлення, розуміння проблеми зловживання правами і свободами [36, 154, 155].

Таким чином, зловживання правом — таке здійснення суб'єктивного права, що заподіює зло. З позицій християнської доктрини зло — це порушення Духовного закону (космічних настанов). Людина — поєднання двох потенційних засад — добра і зла. Яка з них превалює в ній — залежить від вибору самої людини. І. Ільїн зазначав: "Зло є передусім схильність людини, притаманна кожному з нас; ніби деяке, що живе в нас, жагуче тяжіння до розбещеності звіра; тяжіння, яке завжди прагне до розширення своєї влади і до повноти захоплення. Стикаючись з відмовами і заборонами, стійкими перериваннями, що підтримують духовні та моральні сторони особистого і суспільного буття, воно прагне подолати ці перепони, приспати пильність совісті та правосвідомості; послабити силу сорому та огиди, набути прийнятного вигляду ..." [64, 510, 511].

В юриспруденції під зловживанням залежно від правової системи країни і конкретної галузі законодавства розуміють шкоду (збиток) або збитки, що заподіюють іншим. Шкода ідентифікується як знищення матеріальних і нематеріальних благ. Під збитками варто розуміти реальний збиток, а також упущену вигоду. Крім того, злом є порушення прав, свобод та інтересів суб'єктів права, а також створення ситуації, в умовах якої їх неможливо реалізувати. Проте, говорячи про зловживання правом, необхідно розглядати зло не тільки в правовому, а й в загальносоціальному та у загальнолюдському значенні. Зловживання правом є не лише злочином або деліктом, але досить часто правомірною, хоча й аморальною провиною. Деякі автори розглядають зловживання правом — зло як явище тотожне будь-якій соціальній шкоді, що завдається суспільним відносинам у процесі реалізації права [105, 18].

Найвище призначення права — мінімізувати можливість заподіяння зла одним суб'єктом іншому внаслідок захисту інтересів особистості, суспільства, держави, встановлення рівної для всіх міри свободи, возведення в закон справедливості. Тому, наприклад, у кожній міжнародній конвенції зазначається: "Ніщо у відповідній конвенції не може тлумачитися як таке, що суперечить її головним цілям". Так, у ст. 60 Європейської Конвенції "Про захист прав людини й основних свобод" зазначено: "Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як обмеження або применшення кожного з прав людини й основних свобод, що повинні забезпечуватися законодавством будь- якої Високої договірної сторони або будь-якою іншою угодою, учасником якої вона є."

У Договорі про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Рим, 25 березня 1957 р.) записано: "Для того, щоб реалізація заходів торгової політики, які вживаються будь-якою державою-членом відповідно до цього Договором, не гальмувалася відхиленням торгового потоку, або якщо відмінності в таких заходах спричиняють економічні труднощі в одній або низці держав-членів, Комісія рекомендуватиме методи, з допомогою яких держави-члени здійснювали б необхідне співробітництво. Якщо це їй не вдасться, вона санкціонує застосування державами-членами необхідних захисних заходів, умови і методи яких вона визначить. За термінової необхідності й протягом перехідного періоду держави-члени