можуть самі вживати необхідні заходи й сповіщати про них іншим державам- членам, а також Комісії, яка може приймати рішення про те, що заінтересовані держави повинні змінити або відмінити ці заходи. Перевага має надаватися заходам, які вносить якомога менше порушень у функціонування загального ринку і які виходять з необхідності прискорити, наскільки це можливо, введення загального митного тарифу" (ст. 115 Договору).
"Вживання зла" у право завжди призводить до порушення яких- небудь прав, применшення певних інтересів і в кінцевому рахунку до перемоги несправедливості. Саме тому право, на думку В. Соловйова, і є примусовою вимогою реалізації мінімального добра або порядку, що не допускає певних проявів зла [147, 518] Звичайно, з погляду позитивного права, досить важко визначити критерій мінімального добра або, наприклад, соціально прийнятного зла. В даному разі повинно йтися про законодавчу заборону крайніх проявів зла.
Соціально прийнятне зловживання правом дозволено, але з цього не випливає, що його заподіяння перестає бути аморальним — неду- ховним, таким, що порушує космічні закономірності. Більш того, законодавчо не заборонене заподіяння зла і є зловживанням правом у чистому вигляді. І його не можна уникнути. Право, писав В. Солов- йов, в інтересах свободи дозволяє людям бути злими, не втручається в їхній вільний вибір між добром і злом; воно тільки в інтересах загального блага перешкоджає злій людині стати лиходієм, небезпечним для самого існування суспільства. "Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, який лежить у злі, повернувся в Царство Боже, а лише в тому, щоб він передчасно не перетворився на пекло" [147, 523].
Необхідно визнати, що суб'єкт, реалізуючи своє право на власний розсуд, може вибрати зло, що зумовить несприятливі наслідки для інших суб'єктів суспільних відносин. Деякі із суб'єктів можуть мати юридичний захист від таких наслідків, інші — ні. У будь-якому разі шкоду, заподіяну через здійснення суб'єктивного права, потрібно розглядати як одну з обов'язкових ознак зловживання правом.
Що ж становить собою суб'єктивне право, яким можна зловживати? Загальновідомо, що суб'єктивне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта. Ця міра надається суб'єкту об'єктивним правом. А форма її практичної реалізації визначається не тільки законодавством, а й звичаями, що панують у суспільстві, традиціями соціальної групи, а також власними уявленнями людини про добро і зло, тобто її моральною свідомістю.
Щодо нинішнього стану зловживання правом в Україні, то, оскільки сучасне законодавство її має прогалини, є суперечливим, а панівна в суспільстві мораль — мінливою, межі дозволеної поведінки (особливо за загальнодозволеного типу правового регулювання суспільних відносин: "дозволене усе, що не заборонено законом", окреслені нечітко, відбувається повсюдне зловживання правом, особливо в галузях господарювання, регуляторної політики. Це і відкриття підприємств-одноденок для переведення коштів у готівку, і злочинне повернення ПДВ без фактичного вивозу товару за кордон, і ухилення від податків, і неповернення валюти за вивезений товар, і скуповування за безцінь підприємств, які заздалегідь, зловмисно доведені до банкрутства, тощо. Досить широкий простір довільного розсуду, наданий суб'єктові у виборі способів реалізації свого суб'єктивного права, і становить природу зловживань.
Стосовно регуляторних актів, згідно зі сталими правовими звичаями, існує презумпція їх правильності, тобто передбачається, що такий акт прийнято й видано з дотриманням усіх юридичних та формальних вимог, і тому він є обов'язковим для адресата. Цей акт може бути оскаржений у судовому порядку [155]. Законність акта управління означає, що його має прийняти уповноважена посадова особа державного органу в межах її повноважень, з дотриманням встановленої процедури його розроблення, прийняття, видання і державної реєстрації. Щодо змістовного наповнення, то науковці-правознавці вказують лише на те, що акт управління, регуляторний акт, повинен бути юридично обґрунтованим, тобто мати чітко визначені завдання і цілі, опис засобів реалізації завдань, досягнення цілей тощо. Проте в межах такого формального регламентування виникає ризик прийняття несправедливих правових рішень, використання правової форми не за її призначенням1.
Сформулюємо дефініцію: зловживання правом — така форма реалізації права у протиріччі з його призначенням, застосуванням якої суб'єкт завдає шкоди іншим учасникам суспільних відносин — носіям відповідних прав. Виходячи з тези про те, що зловживати можна будь-яким суб'єктивним правом і тим більше владою, причому дуже в широкому полі діяльності, коло суб'єктів зловживань є прак-
тично необмеженим. У галузі господарського права це, наприклад, зловживання підприємством-монополістом домінуючим становищем на ринку; в галузі господарського управління — зловживання органом вищого рівня своїм службовим становищем. Суб'єктами зловживання в цьому полі можуть бути органи державної влади та їх посадові особи.
Форми зловживання правом. Залежно від того, яким суспільним відносинам завдається шкода у процесі здійснення права в протиріччі з його призначенням, випадки зловживання правом можна поділити на правомірні (легальні) та протиправні. В основу цього розподілу може бути покладена як правова природа суспільних відносин, тобто той факт, чи перебуває зловживання правом у сфері правового поля, так і юридичний критерій оцінки шкоди. Якщо заподіяння шкоди суспільним відносинам є протиправним і карним, то маємо протиправне зловживання правом, якщо ні, — правомірним.
Правомірне зловживання правом завдає шкоди неохоронюваним законом відносинам, тому такі зловживання залежно від конкретних обставин можна розглядати як аморальні або недоцільні. Суб'єкт діє недоцільно, якщо зазначену в законі ціль раціональніше досягти використанням інших правових засобів або коли за порушення, що має формальні ознаки злочину, але не є суспільно небезпечним, призначається максимальна міра покарання (порушення відомого в західноєвропейській судовій практиці принципу пропорційності).
Приклади правомірних зловживань колективними правами і суспільними свободами наводить французький учений П. Сандевуар [138, 302-304]. На його думку, зловживання деякими працівниками правом на страйк ускладнює реалізацію іншими суб'єктами права на працю і права власності у разі заняття страйкарями службових приміщень (сидячий страйк, що заважає працювати нестрайкуючим співробітникам) або виставляння пікетів (перекривається прохід на робоче місце). Багато шкоди завдають широкомасштабні страйки. Водночас не слід боротися з цими суспільними явищами силовими методами, оскільки страйки, масові акти непокори — це лише прояв, ознаки "хвороби" суспільства. Причинами цієї "хвороби" найчастіше є соціальна несправедливість, уявлення населення про неї та впевненості в її порушення.
Таким чином, аморальне або недоцільне здійснення суб'єктом свого права у вигляді використання правових розпоряджень, якщо внаслідок цього було заподіяно шкоди іншим учасникам суспільних відносин, необхідно розглядати як легальне зловживання правом. Суб'єкт у даному разі не чинить правопорушень і не підлягає юридичній відповідальності.
Іншою формою зловживань правом є протиправні діяння, у тому числі карні злочини. До протиправних належать тільки такі зловживання, що здійснюються суб'єктами, які реалізують свої права і владні повноваження. Звичайне порушення правової заборони не- уповноваженим суб'єктом не можна розглядати як зловживання правом, оскільки права на порушення заборони ніхто не давав. Можна навести безліч прикладів, коли людина, застосовуючи надані їй права і свободи, порушує права та свободи інших осіб або створює загрозу національній безпеці, громадському порядку.
Протиправне зловживання правом відрізняється від правопорушення тим, що (як традиційно вважають) суб'єкт у даному разі чинить протиправне діяння, реалізуючи своє суб'єктивне право (правомочність), і первинна стадія його діяння перебуває у межах закону. Це стосується як пересічних громадян, так і посадових осіб. Виходячи за межі правових регламентів, посадова особа може вчинити такі дії, передбачені Кримінальним кодексом України: "одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації" (ст. 368 "Одержання хабара" та ін.).
Зловживання владою тягне кримінальну відповідальність і в інших країнах. Це, наприклад, "зловживання владою, спрямоване проти управління" (ст. 431-1-433-3 Кримінального кодексу Франції); "зловживання владою стосовно приватних осіб" (ст. 432-4-432-9 цього кодексу); "зловживання при стягуванні зборів" (§ 325 Кримінального кодексу ФРН); "зловживання посадою" (§ 5301 Кримінального кодексу штату Пенсільванія). Безумовно, це далеко не повний перелік.
На думку Ф. Решетнікова, який проаналізував кримінальні законодавства інших країн, конкретні види зловживань посадових осіб можуть бути кваліфіковані не як самостійні посадові злочини, а як зазіхання на права громадян (наприклад, порушення таємниці листування), злочин проти правосуддя (незаконний арешт, винесення неправосудного вироку) або проти власності (привласнення майна шляхом посадового підроблення тощо) [128, 7].
До зловживання владою з боку держави, органів державної влади належить і надмірна соціалізація держави. Скажімо, держава надає населенню великі соціальні гарантії. Це означає несправедливий розподіл виробленого національного прибутку, відібрання левової частини доходів у виробника. Зрозуміло, що в умовах несправедливості ніхто не буде інвестувати економіку країни, що призведе до ситуації, коли нічого буде перерозподіляти і врешті-решт — до падіння економіки. Отже, зловживання владою правом у даному разі може бути суттєвою загрозою національній безпеці.
Юридичні та моральні аспекти зловживання правом. Досліджуючи проблему зловживання правом, можна вирізнити як власне юридичні, так і моральні аспекти, що сприяють розумінню його природи. До юридичних аспектів деякі вчені відносять наявність у законодавстві диспозитивних норм, що надають суб'єктові повну свободу