Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Критерії оцінки державно-політичних рішень

Критерії оцінки державно-політичних рішень

Одним з найважливіших результатів конструктивної філософії права України, згідно із запропонованим підходом, має бути формулювання критеріїв, шкали цінностей для оцінки проектів правових рішень. На нашу думку, жоден з таких критеріїв, як національні інтереси, права людини, економічний розвиток, державність, спрямованість на реформування, розвиток культури, не може бути прийнятий як головний. Таким критерієм оцінки проектів правових рішень має бути рівень їх духовності, під якою маємо на увазі відповідність вищезгаданим одвічним істинам, космічним закономірностям. Інші критерії можуть розглядатися лише як підпорядковані, допоміжні.

Одвічні істини, космічні закономірності є цінностями, які сформовані поза суспільством і навіть поза людською спільнотою. Але вони перевірені усім людським досвідом, а тому ігнорування їх лише через трансцендентальне їх походження було б неправильним, суперечним логіці самої науки. Для обґрунтування такого висновку звернемося до аналогічних питань, розглянутих у праці російського філософа І. Ільїна "Путь к очевидности" [63; 758]. Автор підкреслює, що вона містить відповіді щодо найважливіших цінностей для людини, але відповіді для тих, хто сумнівається творчим сумнівом. Таким сумнівом задавалися колись і видатні постаті минулого: Сократ, Аристотель, Бл. Августин, Гегель, Декарт та ін. Цей сумнів логічно виявився у пізнанні та визнанні Істини і звільненні від сумнівів. Як сказано в Біблії — "І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними" (Іван, 8:32). Людина вірить у те, що вона сприймає і відчуває як найголовніше для себе: "Скажи мені, що для тебе є найважливішим в житті, і я скажу у що ти віриш". "Один сучасний філософ, — підкреслює М. Бубер, маючи на увазі Макса Шеллера, — вважає, що кожна людина обов'язково вірить або в Бога, або в "ідолів", тобто в яке-небудь обмежене благо — свою націю, своє мистецтво, силу, знання, збагачення, усе нові перемоги на жінками, — благо, що для неї перетворилося на абсолютну цінність і стало між нею і Богом" [29; 457]. Душа людини прагне до того, у що вона вірить, до предмета своєї віри, він стає джерелом її радості й залишається ним навіть тоді, коли його не вистачає, а якщо йдеться про владу або про гроші — їх не вистачає ніколи. Більшість вірить саме в гроші та владу (монізм), значна частина людей предметом своєї віри мають почуттєві насолоди (гедонізм), деякі прагнуть до того, щоб мати постійну роботу, однакову з іншими зарплату і необхідні соціальні блага, іншими словами, бути однаково щасливими (соціалізм). Інші прагнуть того, щоб в імущих усе забрати, заволодіти всіма земними благами, змусити всіх працювати на єдиного монопольного роботодавця і підкорити усе їхній "єдино" правильній ідеології (більшовизм, комунізм).

Дуже чітко висловився з приводу атеїзму М. Бердяєв. Вивчаючи джерела і зміст російського комунізму, він заявив, що не вірить в існування "чистих атеїстів". Людина є релігійною істотою, і коли вона заперечує щирого, єдиного Бога, вона створює собі хибних богів, ідолів і кумирів і поклоняється їм [21; 412]. Якби вдалося одного разу, зазначає І. Ільїн, пронизати всі людські серця без винятку таємничим променем світла, так щоб в усіх виступила і виявилася головна цінність життя, що становить предмет віри, то цілком імовірно, ми всі просто вжахнулися б, оскільки виявиться, що більшість людей вірить у щось таке, що не тільки не обіцяє їм ні блага, ні порятунку, а й прямо веде їх до загибелі. Ось ключ до розуміння сучасної духовної кризи, яка охопила все наше суспільство, людство. Ця криза виявляється у всіх діях, вчинках, у тому числі й у здійсненні регуляторної політики, її несправедливості, спрямованості на споживання, егоїстичні інтереси самого суб'єкта регуляторної діяльності. А звідси і всі ті лиха, що загрожують суспільству, людству: голод, хвороби, руйнування навколишнього середовища, усі катаклізми, що частішають.

Існує якийсь природний закон, що управляє людським життям; відповідно до нього людина сама поступово уподібнюється тому, у що вірить. Якщо вона вірить тільки в почуттєві насолоди, приймаючи їх за найголовніше в житті, люблячи їх, служачи і віддаючись їм, то вона сама перетворюється поступово на почуттєву істоту, шукача земних задоволень, на тварину, що насолоджується; і це виявлятиметься в її особистості, ході, проглядатиме з її очей і управлятиме її вчинками. Якщо людина вірить у гроші та владу, то душа її поступово висохне в голодній жадібності, у холодному прагненні влади; і досвідчений спостерігач прочитає все це в її погляді, почує в її мові й не помилиться, очікуючи від неї відповідних вчинків. Якщо вона повірить у класову боротьбу і заздрісну рівність, то сама незабаром стане професійним заздрісником і ненависником, в очах її відіб'ється черства злість, а у вчинках — політична жорстокість [62; 138-140]

Окремо слід зупинитися на питаннях прав людини, оскільки багато хто з учених вважає, що критерієм оцінки ДПР може бути саме цей показник, а як філософії регуляторної політики перевага віддається (за даними нашого опитування) ліберальній, гуманістичній ідеології. Вона має в Україні прибічників, у тому числі серед політиків. На нашу думку, права людини не можуть бути абсолютом, головним критерієм оцінки правових рішень, оскільки їх абсолютизація може призвести до "війни всіх проти всіх", до загибелі людей. Не випадково І. Кант розробив етику обов'язку, яка спрямована на дослідження умов, що запобігають розв'язанню "війни всіх проти всіх". За Кантом, основа людських вчинків — у свободі, на яку може впливати розум у його практичній іпостасі. Справжнє призначення такого розуму в тому, щоб затвердити свободу як розумну і добру. Кант переконаний, що доброю є свобода, пов'язана з обов'язком. Отже, право повинно узгоджуватися з етикою обов'язку, тобто юридичні та моральні обов'язки мають збігатися, і хоча зберігається їх деякий паралелізм, але в ідеалі вчинки мають бути як закономірними так і моральними. Кант вбачав моральне обґрунтування права в тому, що етична установка справедливості є нормативним принципом для усього правопорядку [161; 137].

Абсолютизація природних прав людини не завжди є моральною. Деякі права, що виділяються у літературі як особистісні ("соматичні") права людини, з позицій християнського вчення є аморальними. Це права, що ґрунтуються на світоглядній упевненості в "праві" людини самостійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його "модернізацію" і навіть докорінну реконструкцію, трансплантацію органів. Сюди ж відносять право на евтаназію, зміну статі, гомосексуалізм, вживання наркотиків і психотропних засобів, право на штучне запліднення, репродукування, стерилізацію, переривання вагітності, клонування, а в недалекому майбутньому — і на віртуальне моделювання як повноправне утвердження (дублювання) себе в неметричній формі об'єктивного існування.

Гуманізм, як вважав М. Бердяєв, поставив людину в центр Всесвіту, дав волю творчому розвиткові людини, віддаливши її від внутрішнього сенсу життя і відірвавши від божественного центру. Тому, на думку філософа, гуманізм не тільки стверджував самовпевненість людини, підносив її, а й принижував, оскільки людина перестала вважатися істотою вищою, Божественного походження. Пройшовши певні етапи свого розвитку, гуманізм в епоху Реформації метафізично вже заперечував свободу взагалі й свободу самої людини. І це довела Велика французька революція, що, спонукана пафосом прав людини і громадянина, свободи, призвела лише до тиранії. Мислитель доходить висновку, що революція, яка онтологічно зміцнює права людини, але забуває про права Бога, винищує сама себе1.

Останній період, в якому найгостріше постає проблема поглинання людини автономними сферами, визначався М. Бердяєвим як кінець XIX — початок XX ст. Ця доба характеризується світовими ка- таклізмами (війни, революції, зміна держав і політичних режимів), появою нової, всепоглинаючої сфери людської діяльності — машини. Тут кожна автономна частина людини претендує на неї, і людина стає рабом своїх автономних сфер. Зі сказаного випливає: якщо ми (як за- конотворці) дійсно дбаємо про людину, її права, хочемо зробити їй краще, то повинні здійснювати це не безпосередньо в "лоб", а через переконання дотримання нею своїх духовних обов'язків. Інакше замість добра людині ми принесемо їй лихо. Так само, якщо ми (як господарі, підприємці) прагнемо поліпшити свій матеріальний стан, задовольнити власні матеріальні потреби, то повинні робити це не напряму, шляхом насильницького або оманного відбирання грошей в інших, а через задоволення їхніх потреб, тобто через підприємництво тощо. В іншому разі замість одержання благ ми будемо покарані.

Можна зрозуміти крен у політичних курсах, державній регуляторній політиці у бік ліберальних, гуманістичних напрямів як свого роду відповідь на нещодавнє тоталітарне минуле нашої країни. Але

ж абсолютизація прав людини — це теж свого роду прояви тоталітаризму. Оригінальна глибока критика тоталітаризму міститься у творчості російського філософа, суспільного діяча, публіциста М. Бер- дяєва, який вбачав у ньому не стільки форму держави або політичного режиму, скільки вияв споконвічних засад влади, з одного боку,


Сторінки: 1 2 3 4 5 6