Досліджуючи питання філософії регуляторної політики, проблему взаємовідносин у сполученні "людина — держава", зупинимося детальніше на нашій тезі щодо використання наведених вище істин у регуляторній політиці Для цього слід звернутися до змісту деяких з них, зокрема до духовних законів щодо ставлення до держави, влади, державного апарату (за Біблією — до "влади людської").

З положень Біблії випливає, що покірність і сумлінна покора, які потрібно виявляти стосовно влади, не повинні переходити в поклоніння і плазування (жертвопринесення). Важливою є теза Духовного закону: забороняється поклоніння — ідоловклоніння будь-кому (або будь-чому), в тому числі начальству, керівникам. Ідол — це те, перед чим схиляються, з чого роблять кумира, фетиш. Ідоловкло- ніння фізичні (жертвопринесення) а також моральні (жертвування власними принципами на догоду начальству тощо) — прокляття для людини. Сюди ж варто віднести і піднесення дарунків (у сучасній термінології — корупція, давання хабара). Виникає питання: чи не є хабарництво в Росії, Україні відгомоном найдавнішої традиції язичництва: принесення людських і моральних жертв в угоду обожненим ідолам? Цікаво, що хабарництво набагато більше поширене в країнах Східної Європи, де переважають такі напрями християнства, як православ'я, католицизм, що зберігають у явному вигляді традиції та звичаї язичницької віри.

Відповідно до християнської доктрини невиконання владою запропонованих Богом обов'язків є протестом проти нього, служіння іншим ідолам: грошам, кар'єрі, вищому начальству, з якого його підлеглі створюють собі ідолів. Розглядаючи відносини людини з владою, варто звернути увагу на два істотних аспекти: з одного боку, духовні закони вимагають покірності (покірливого виконання волі влади), а з іншого — влада повинна дійсно дбати про людей, робити добро людям. Розглянемо ці аспекти.

Перший аспект. Людські влади Богом установлені: "Тому що немає влади не від Бога, що існують же влади від Бога встановлені" (Рим. 13:1). "Тому що Їм створено усе, що на небі і що на землі, видиме і не видиме: чи престоли, чи панування, чи начальства, чи влади ... " (Кол. 1:16); "Всяка душа так буде покірна вищій владі" (Рим. 13:1). "І тому потрібно коритися не тільки зі страху покарання, але і по совісті" (Рим. 13:5). Отже, у Біблії визначається природа влади, її природний характер, відповідність влади як явища космічним законам. З тези про покірність і сумлінну покору владі випливає, що бунти, революції не є від Бога, противні Богові: "Блаженні миротворці, — говорить Ісус Христос у Нагірній проповіді, — тому що вони будуть наречені синами Божими" (Матф. 5:9). Сатана, будучи бунтарем, як підкреслюється в теологічному коментарі до цього вірша, є призвідник усякого бунту. А коли це так, то бунти, революції не несуть блага ні людям, ні їхнім авторам. І ті, й інші приречені на великі страждання. Ця космічна закономірність, що виявилася ще з моменту здійснення первородного гріха (бунту людини, спровокованого сатаною, проти Бога), засвоєна як класичною літературою, так і науковою думкою. Так, осуд насильства містить виклад положень християнській моралі у формулі Ф. Достоєвського, вкладеної у вуста Івана Карамазова: "Вища гармонія не коштує сльозинки хоча б однієї тільки замученої дитини". Саме про це писав також В. Бєлінський у своєму відомому листі І. Боткіну: "Доля суб'єкта, індивідуума, особистості, важливіша від доль усього світу, ... тобто, гегелівський Allgemeinheit". Бєлінський стверджував, що ніяка світова гармонія не задовольнить його, якщо він не зможе поділити її з кожним з його "братів по крові"; що навіть досягнувши "верхньої сходинки сходів розвитку", він зажадає звіту "у всіх жертвах історії" або інакше кинеться вниз головою з цієї "верхньої сходинки".

Наукове осмислення невблаганності дії зазначеної закономірності щодо карності бунтів міститься в низці робіт істориків, філософів, у тому числі таких відомих постатей, як Дж. Тойнбі, С. Франк та ін. Зокрема, С. Франк простежив шлях багатьох політичних рухів, що ґрунтуються на насильстві, починаючи від релігійно-реформаторських (чеські "таборити", німецька реформація, селянська війна, рух Томаса Мюнцера, анабаптизм, які були задумом примусового суспільного здійснення євангелістської досконалості) й закінчуючи якобінським і соціалістичним. Усі вони завершилися крахом під впливом невблаганної та невідворотної закономірності. Через усю творчість С. Франка проходить думка, що всупереч початковому задумові насильство завжди призводило фактично не до добра (Божої благодаті), а до зла. Воно не рятувало, а руйнувало життя (людей, суспільства). Вражає і те, що на цьому шляху самі "рятівники людства" перетворювалися на кровожерливих тиранів, справжніх бісів, на руках яких кров десятків мільйонів людських жертв. Такими є відомі нам вожді революцій. Підтвердженням такої метаморфози може бути і перевтілення Бєлінського. Вище наводився його лист, написаний у той період, коли він, порвавши з гегельянством, був охоплений пафосом уболівання про земну неправду і прагненням до морального оздоровлення громадського життя ("вища гармонія не коштує сльозинки хоча б однієї тільки замученої дитини"). Згодом, коли Бєлінський стане жагучим прихильником соціалізму, він прий- де до жахаючої формули, що зовсім відкидає первісну його спрямованість до моральних підвалин: "Якщо для утвердження соціальності (тобто соціалізму) потрібна тисяча голів, — я вимагаю тисячі голів" (цит. за [158а, 39]).

Сказане має безпосереднє значення для формування філософії правової політики, закріплення в регуляторних актах (передусім у Конституції) дійсних цінностей. Теоретично конструктивні висновки про необхідність збереження, підтримки існуючої влади та її еволюційного розвитку містяться в роботах вчених, починаючи з давніх часів і закінчуючи сучасними дослідженнями в галузі політичного реформування. Якщо ж проаналізувати духовні закони, космічні закономірності, то їм теж найбільшою мірою відповідає консерватизм як політичний режим. Саме він є найсприятливішим для виживання людини. Не випадково найбільш стабільні, розвинені країни — це ті, де є політичні партії саме консерваторів.

Другий аспект. У Біблії сформульовано також цілі та завдання влади в державі, які доцільно розглянути як філософські засади регуляторної політики. Це, зокрема, такі її цілі й функції, як благодійництво, забезпечення миру (життя тихого), порядку, безпеки, виживання людей. "Царі панують над народами, і володіючи ними благодійниками називаються" (Лк. 22:25). "Влади встановлені для підтримки в людях безтурботного життя, порядку і захисту від насильства". "Прошу чинити молитви, прохання, моління, віддяки ... за царів і за всіх начальницьких, щоб проводити нам життя тихе і безтурботне" (Тим. 2:1-2). Панування влади підкріплюється мечем (насильством). "Якщо ж робиш зло, бійся, тому що він недарма носить меч" (Рим. 13:4). Ця теза Духовного закону виправдовує (стверджує необхідність) покарання (загрози, санкції), встановлені державною владою.

Наступна теза Духовного закону — "Треба скорятися владі на добро", — встановлюючи обов'язок народу дотримуватися чинних законів — велінь влади (у сучасному праві є адекватний обов'язок у законодавстві всіх країн світу), виправдовує підпорядкування владі лише в ім'я добрих справ. "Отже, будьте покірні всякому людському начальству для Добродії: чи царю як верховній владі, чи правителям, які від нього посилаються для покарання злочинців і для заохочення тих, хто робить добро" (Петро. 2:13-14). "Нагадуй їм коритися і скорятися начальству і владі, бути готовими на всяку добру справу" (Тит. 3:1). "Тому що начальники страшні не для добрих справ, але для злих. Хочеш не боятися влади, роби добро й одержиш похвалу від неї" (Рим. 13:3). "Тому що начальник є