У межах проблеми "людина — держава" досить важливий і другий її аспект — ставлення держави до людини. Держава, з одного боку, не повинна формувати в людей утриманські настрої, а з іншого — забороняти або безпідставно втручатися в господарську діяльність. Вона не повинна давати своїм чиновникам переваги у приватизації, експлуатації найбільш "ласих" об'єктів. Не повинно бути пільгових оподаткувань, збагачення за рахунок інших, за рахунок усього суспільства тощо. Усі повинні бути в рівних стартових умовах і працювати сумлінно. Цей постулат випливає з реформаторсько- кальвіністського тлумачення покликання людей бути "насамперед, спільністю завіту" (Presbyterian Church USA, minutes of the GENERAL assembly. — & 28.250, 1985) і формує такі найважливіші принципи теорії правового регулювання, як солідарність і субсидіарність, а також право місцевого самоврядування.

Принцип солідарності реалізується в низці міжнародних конвенцій твердженням того, що люди повинні співіснувати на основі співробітництва і взаємодопомоги, перетворювати суспільство на таку співдружність, яка б забезпечила усім її членам фактичний матеріальний достаток.

Це положення є важливим як для теорії соціального і державного управління, так і для філософії регуляторної діяльності. Зокрема, виходячи з нього, можна дійти висновку про важливість шляхів організації виробництва, будь-якої господарської діяльності. Ця організація повинна ґрунтуватися не на брехні та насильстві, а саме на співробітництві та взаємодопомозі. Звідси ж випливає і принцип субсидіарності. Церкви вважають, що саме суспільство і його цивільні інститути зобов'язані задовольняти людські потреби. Держава може втручатися в ці процеси лише у випадках, передбачених законом, а займатися господарською діяльністю — з урахуванням принципу субсидіарності.

Водночас державі належить найважливіша роль у будівництві та формуванні спільноти. Серед найважливіших функцій, покладених на органи влади, — обов'язок регулювати механізми приватної власності, перерозподілу частини доходів з метою досягнення суспільної справедливості (Павло VI. Octogesima adveniens ("Наближення вісімдесятої"), 1971, § 45-49). Деякі церкви закликають органи влади ініціювати певні програми, спрямовані на економічний і соціальний розвиток суспільства (Павло УІ. Populorum Progressio "Хода народів", 1967, § 33). "Оскільки знедолені члени суспільства не можуть так, як інші, захищати і стверджувати свої права, держава зобов'язана взяти на себе особливу відповідальність і допомагати їм у всім" (Іоан XXEL Pacem in Terris. "Свет на земле", 1963) (цит. за [177, 278]). Подібні трактування ролі держави відповідають Біблії, а отже і правильному визначенню ідеології державної регуляторної політики.

Соціальний порядок як результат регуляторної політики. Створення належного соціального порядку є головним завданням регуляторної політики. Біблія (про це йшлася при розгляді першої заповіді Мойсеєва Закону) головну роль відводить духовності, а не плоті. І тут яскраво виявляється відмінність між державними (зовнішніми) засобами забезпечення соціального правопорядку і внутрішніми — духовними (совість), на яких наполягає релігія. Державні засоби орієнтовані на тілесно-чуттєву суб'єктивність індивіда. Ці питання розглянуто у праці Л. Глазнюка "Соматично-прегнантна обумовленість соціального порядку" [40, 9—11]: "Соціальний порядок як продукт влади, яка монополізувала засоби примусу, щоб залучити людей до узгоджених соціальних дій, використовує тілесно-чуттєву суб'єктивність індивіда. Для досягнення соціального порядку влада використовує у своєму арсеналі цілий комплекс тілесних практик. Тіло соціального суб'єкта стало чітко "поміченим" існуючими відносинами влади, яка прагне вилучити в індивіді всі помисли, віру, совість, розум, іншими словами, вилучити "дух", залишивши рівень тілесного функціонування в його природній даності" [40, 9].

Засоби впливу на соматичну складову (сома — в перекладі з грецької — тіло) здаються, на перший погляд, найефективнішими. Людина як тілесна істота здатна пристосовуватись, змінюватись під впливом почуття небезпеки або страху, гніву, голоду, болю та інших форм чуттєвості й тим самим мимоволі коригувати свою поведінку, пристосовуючись та підпорядковуючись соціальним зразкам порядку. Проте не слід розуміти викладене так, що держава у забезпеченні соціального порядку повністю виключає використання психічного впливу на людину. "Соціальний порядок підтримується владою, яка використовує тілесне покарання, де наявні символічний тип примусу з боку держави, а влада зовнішнього примусу, застосу- вання фізичних дій переходить до внутрішнього примусу, де разом з тілом впливає і на психіку" [40, 10]. Водночас вплив держави на людину короткостроковий, тактичний, який може бути ефективним лише тоді, коли він є позитивним, тобто хоча б векторно збігається з космічними закономірностями, і навпаки. Але влада може вдатися і до негативних засобів впливу. Наприклад, використовуються засоби, які впливають на психіку і свідомість людини, особливості поведінки людей маргінального типу, серед яких (особливостей) пасивність, або, навпаки, агресивність, аморальність тощо враховуються владою на рівні передбачуваності в діях осіб і стані соціального порядку.

Господарський порядок як один з видів соціального порядку. В межах філософської антропології (зокрема, французької — Е. Морен) людина визначається як homo sapiens demens — розумний безумець. У контексті такого визначення — розуміння того, що людина є потенційно розумною. У дійсності ж вона поводить себе нерозумно, зокрема щодо космічних законів. Як біологічна істота, людина виявляє егоцентризм, намагаючись за його допомогою задовольнити передусім свої матеріальні потреби. Але, діючи так, — пише В. Житько [57, 115—117], "вона на власному досвіді переконується в тому, що її життя за таких умов знаходиться під постійною загрозою. Виникає необхідність пошуку таких відносин, які б давали перспективи не лише на виживання, але й приємне, розумне, моральне і справедливе (Епікур) життя, котре не породжує при цьому в свідомості постійний страх за нього" [57, 116].

Засобами задоволення потреб зі збереженням душевного ладу, суспільної злагоди є духовні та правові імперативи поведінки. Духовні імперативи — найрадикальніші засоби. Це задані людству правила співжиття, а також внутрішні імперативи — мораль, совість людини, які вимагають від неї дотримання заданих правил. Але ці засоби є засобами вибору. Вони можуть бути сприйняті лише добровільно, усвідомлені людиною, стати її внутрішнім переконанням. Правові імперативи поведінки — модель того, як має бути; вона є не стільки добровільною, скільки примусовою. Це один із засобів встановлення соціального правопорядку. В літературі наводяться різні його визначення. Так, під соціальним правопорядком розуміють обмеження афективної (нерозумної, неконтрольованої, безпосередньо інстинктивної) поведінки [94, 30]. Існує визначення соціального порядку як упорядкованості суспільного життя та організованості соціальної поведінки індивіда, взаємності та злагоди або, навпаки, зумовленості не тільки правовими нормами та моральними цінностями, а й сома- тично-прегнантними характеристиками [40, 9]. Наголошується, що соціальний порядок як продукт влади, яка монополізувала засоби примусу, щоб залучити людей до узгоджених соціальних дій, використовує тілесно-чуттєву суб'єктивність індивіда [40]. На думку Л. Кривеги, порядок традиційно розуміють як урегульованість, стабільність, злагодженість, узгодженість суспільних відносин, наявність гармонії у взаємодії різних сфер суспільства, що впливають на його розвиток [93, 28], тощо. Але повернемось до визначення соціального порядку як обмеження нерозумної (нечесної, злої), неконт- рольованої, безпосередньо інстинктивної поведінки, ступінь обмеження якої характеризуватиме якість, ефективність організації соціального порядку.

Одним з видів соціального порядку є господарський порядок. У Господарському кодексі йдеться про "суспільний господарський порядок в економічній системі України" (преамбула до ГКУ). Суспільний господарський порядок є моделлю організації господарської діяльності, яку можна інтерпретувати як систему. З точки зору системного підходу модель організації господарської діяльності визначається певними властивостями:

• різноманітністю суб'єктів господарювання різних форм власності;

• забезпеченням зростання ділової активності цих суб'єктів господарювання, сприянням гармонізації економічної системи України з іншими економічними системами;

• розвитком підприємництва і на цій основі підвищенням ефективності суспільного виробництва, його соціальною спрямованістю відповідно до вимог Конституції України.

Щодо структури модель організації господарської діяльності охоплює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГКУ "Предмет регулювання"). Вказані властивості, а точніше — показники їх досягнення, можна інтерпретувати як критерії оцінки організації господарської діяльності. Таким чином, оцінювання ефективності чинного суспільного господарського порядку має здійснюватися за допомогою вказаних критеріїв.

Цей висновок є дуже важливим для оцінки результативності регуляторних актів.

Законом України від 11 вересня 2003 р. "Про засади державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності" встановлено, як зазначалося вище, необхідність відстеження результативності регуляторних актів. Так, згідно зі ст. 10 цього Закону, стосовно кожного регуляторного акта послідовно здійснюються відстеження (базове, повторне та періодичне) його результативності. В Законі передбачено, що для цього можуть бути використані дані статистичні та наукових досліджень і соціологічних опитувань. На параметрах, критеріях ефективності закон не наголошує. Аналіз преамбули до ГКУ1 свідчить, що критеріями результативності системи господарсько- правових актів (оцінки ефективності суспільного господарського порядку) можуть бути такі показники:

• зростання ділової активності суб'єктів господарювання;

• рівень гармонізації економічної системи України з іншими економічними системами;

• рівень розвитку підприємництва;

• ступінь підвищення ефективності суспільного виробництва;

• соціальна спрямованість системи господарсько-правових актів.

Але цього нам здається замало. Доцільно було б ввести критерії

забезпечення соціального порядку, національної безпеки (безпеки економічних