Вся еволюція державної влади, починаючи від диктату вождів і закінчуючи поділом влади в сучасних демократіях, є по суті історією боротьби народу зі свавіллям і зловживаннями суб'єктів державної влади, чиновників та політичних діячів. Споконвічно, маючи необмежений обсяг повноважень і не стримувані при здійсненні своєї влади нічим, крім власної совісті, рабовласники і феодали, висловлюючись сучасною мовою, допускали масові порушення прав людини. З метою обмеження їхнього свавілля висувалися ідеї панування законів, а не правителів.
Для припинення зловживань було розроблено теорію поділу влади. Ш. Монтеск'є писав: "Відомо вже із досвіду століть, що будь- яка людина, яка має владу, схильна зловживати нею, і правитель йде в цьому напрямку, поки не досягне покладеної йому межі. А на межі — хто б це міг подумати! — бідує і сама чеснота. Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну" [117, 289]. Проте відсутність конституційної можливості в будь-якої з гілок влади легально зловживати правом не є гарантією запобігання зловживанням з боку влади. З урахуванням тези Монтеск'є про те, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею, потрібний не тільки детальний опис найважливіших конституційних процедур, а й встановлення організаційних механізмів протидії зловживанню правами.
Зловживання владою в Україні та в інших країнах СНД після розпаду СРСР в умовах глобалізації досягли масштабів, невідомих людству. Як зазначено в деяких літературних джерелах, однією із суттєвіших зовнішніх загроз національній безпеці є злочинні посягання на ресурси і життєвий простір країни саме через її регуляторну політику зі сторони Заходу. Геополітика, здійснювана певними західними колами, ТНК стосовно національних урядів, спрямована на перетворення усіх цінностей (в тому числі соціальних, моральних), національних інтересів на товар, а міжнародних відносин — на товарно-грошові. Ці кола ставлять питання так: кому з владних посадовців і скільки потрібно заплатити, щоб мати потрібні їм рішення.
Викриваючи антиморальну суть колишнього уряду, М. Сенченко пише: "Нині народ кожної країни відстоюватиме свій життєвий простір і без боротьби його нікому не віддасть. Ідеальний варіант завоювати його — знайти групу людей, які на певних умовах ладні передати завойовникові частину просторових ніш. І з їхньою допомогою піднести акцію окупації як благо для переможеного народу. Окупація завжди вигідна окупантам. Окупація в геополітиці — це використання ресурсів захопленої країни. Не обов'язково вводити в країну чужі війська, досить створити у ній групу людей для реалізації інтересів окупанта; привести їх до влади означає делегувати їм права, можливості й платню експедиційного корпусу. А колабораціоністи віддадуть переможцеві життєвий простір своєї країни за посередницький відсоток від угоди.
Кожна країна має змогу і повинна здійснювати незалежну регуляторну політику. Якби не зрадницькі уряди та їх напівкримінальне оточення, то й рівень життя в Україні мало б відрізнявся від добробуту тієї ж Америки чи Великобританії. Звідси й політичне замовлення Заходу на догідливих чи навіть ними підготовлених урядовців, які виконують усі його вимоги [141].
Не меншу загрозу національній безпеці з погляду зловживання владою становить собою судова влада, зокрема свобода суддівського розсуду. Судові рішення в силу своєї поширеності на об'єкти регуляторного впливу, преюдиціальності також є фактором формування державної регуляторної політики. Достатньо сказати, що нині предметом судового розгляду є рішення щодо реприватизації майна, яке було придбано з порушенням чинного законодавства, порядку проведення конкурсів, продажу пакетів акцій тощо. Ці розгляди здійснюються на вимогу державних органів (зокрема, Фонду державного майна України, Прокуратури). Варто погодитися з висловленою в літературі думкою про те, що одним із заходів запобігання зловживанню правом з боку суду є визначення меж суддівського розсуду. Не випадково в англо-американському праві межі суддівського розсуду обмежуються прецедентом, а в колишньому СРСР — постановами пленуму Верховного суду. Дійсно, суд не може мати абсолютної свободи правозастосування, оскільки це призводить до зловживання правом [129, 99], а також створює загрозу національній безпеці країни. Тому потрібно виявляти та аналізувати чинники, за яких відбувається зловживання правом з боку судів.
Здійснений нами аналіз свідчить, що таких чинників кілька. По- перше, це вплив на суддів з боку фізичних осіб: а) погрози життю або здоров'ю судді, його родичам; б) дача хабара. По-друге — загроза об'єктивності судових рішень з боку державних органів: а) залежність безстрокового обрання судді від парламенту; б) залежність заробітної плати судді, надання йому житла та інших матеріально- побутових послуг від органів виконавчої влади. Нейтралізація цих загроз полягатиме у створенні відповідних організаційних та матеріальних умов, які забезпечували б незалежність суддів від влади, їх достатній матеріальний рівень та фізичну безпеку, а також здійснювався б свого роду моніторинг за їх діяльністю, за додержанням норм моральності, справедливості при винесенні судових рішень. Альтернативами вирішення останньої проблеми (справедливості та моральності) можуть бути: оприлюднення судових рішень (створення відповідних сайтів в Інтернеті), накопичення та аналіз відповідної інформації (заяв від громадян, керівників організацій) органами юстиції, судової адміністрації, суддівського самоврядування, Вищою Радою юстиції тощо.
Зловживання владою — це питання не тільки про способи реалізації владних повноважень, а й про цілі, які ставить влада. В ідеалі влада, якою наділяється державний орган (чиновник), дається йому суспільством для виконання функцій з метою досягнення загального блага, а не власної вигоди або заподіяння соціального зла. Якщо державна влада не служить суспільству, завдаючи шкоди людині, вона суперечить своєму призначенню.
Отже, проблема зловживання правами вже кілька століть усе ще залишається невирішеною. Головні труднощі полягають у тому, що такі правові антиподи зла, які термінологічно позначені в законодавстві як "справедливість", "моральність", "добропорядність", "добра совість", "розумність" (розумні терміни розгляду справ), не мали чітких критеріїв оцінки. А без цього не завжди можна дати однозначну правову оцінку того, коли суб'єкт зловживає правом. Хоча, здавалося б, що може бути простіше, ніж розглядати ці поняття із соціальної точки зору, наприклад, під "доброю совістю" розуміти загальновизнані уявлення про соціально схвальну поведінку; "розумністю" вважати такий стан людини, за якого вона адекватно співвідносить мету і засоби її досягнення, тощо. Проте ці дефініції занадто неконкретні.
На відміну від юридичної науки, яка широко застосовує описові оцінні поняття, юридична практика негативно ставиться до них, оскільки вони призводять до розбіжностей при тлумаченні, а отже — до різнобою в правозастосуванні. Не будемо забувати застереження римських юристів: "будь-яка дефініція в праві пов'язана з ризиком". Тому законодавство щодо точнішого визначення таких понять, як "добра совість", "зловживання правом" і деяких інших, потребує звернення до певних еталонів, якими мають бути духовні істини, критерії справедливості.
Стосовно юридичної відповідальності влади, то доцільно було б конкретизувати суб'єктів зловживання владою. Це можуть бути органи державної влади трьох гілок (законодавчої, виконавчої і судової), президент країни, а також опозиція (у разі порушення, наприклад, законодавства про опозицію, політичні партії). Потрібно встановити додатково політико-юридичну відповідальність за участь у фальсифікації виборів, невиконання владою своїх політичних передвиборних програм (щоправда, для цього потрібно, щоб положення цих документів були викладені у відповідній конкретній формі), ввести (посилити) кримінальну відповідальність відповідних посадових осіб за порушення тендерних, конкурсних умов купівлі-прода- жу та ін. Щодо регуляторної політики, та перелік випадків, у яких потрібно посилити юридичну відповідальність, може бути визначений, виходячи з переліку загроз, що негативно впливають на якість ДПР, — загроз національній безпеці з боку злочинної влади.
Іншими механізмами протидії зловживанню владою правами є розвинене громадське суспільство, незалежні ЗМІ, інститут міжнародних спостерігачів під час проведення виборів влади тощо.
З метою запобігання зловживанню владою (відповідно до теорії правової держави) порядок функціонування органів виконавчої влади детально регламентований у чинному законодавстві відповідно до принципу "дозволено тільки те, що визначено в законі". Проте правові норми, як відомо, мають загальний характер, і в них неможливо закласти рішення для всіх життєвих ситуацій, що виникають у різних сферах життєдіяльності, в тому числі в економіці. Тому адміністративним органам надається право прийняття рішень (дискреційна влада), тобто право на вибір варіантів дії в межах закону. Зрозуміло, що цей вибір може не відповідати вимогам справедливості та моральності, незло- вживання владою. Під зловживанням владою маємо на увазі використання її в корисливих цілях, а також досягнення поставленої мети невідповідними їй засобами. Доцільно, як це відбувається у Франції, відносити до зловживань владою також видання актів, що суперечить загальним інтересам або відповідають уявним, вигаданим цілям.
Певною гарантією запобігання зловживанням владою при здійсненні регуляторної політики може бути розроблення теоретико- методологічних засад забезпечення справедливості, моральності регуляторної політики, регуляторних рішень. Використовуючи теоретико- філософські положення правотворення відповідно до пропозицій, напрацьованих у межах нашого дослідження, органи державної влади могли б здійснювати регуляторну політику шляхом прийняття державно-політичних рішень, які не допускали б зловживань владою.
Література
1. Абдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации.
