Г. В. Додонова

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ УНІВЕРСИТЕТІВ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ -

НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

На сучасному етапі модернізації вищої освіти та інтеграції України у міжнародне науково- освітнє співробітництво важливу роль відіграють представники науково-педагогічної інтелігенції. Метою статті є вивчення соціальних і економічних умов життєдіяльності науково-педагогічних кадрів та навчально-допоміжного складу університетів Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., вона може допомогти на основі історичного досвіду правильно формувати соціально- економічну політику по відношенню до вищої школи і науковців зокрема.

Багаті на фактичний матеріал опубліковані документальні узагальнюючі збірки документів й матеріалів загальноросійського значення [15, 16, 17, 18]. Змістовними і цінними для розгляду проблеми соціально-економічного становища науково-педагогічних працівників є ювілейні видання з історії університетів, авторами яких були самі науково-педагогічні працівники ХІХ - початку ХХ ст. [4, 13] та узагальнюючі праці, присвячені історії Київського, Харківського, Одеського університетів, опубліковані за радянські часи [7, 14]. Історія інтелігенції в загальноросійському значенні, урядова політика в галузі організації закладів освіти і науки та їх фінансування представлені в роботах [1, 2, 3, 12]. На початку 90-х рр. ХХ ст. в українській та російській історіографії з'явились праці з історії української інтелігенції, в тому числі і науково-педагогічної, університетської освіти на Україні періоду другої половини ХІХ - початку ХХ ст. [6, 8, 9, 10, 11]. Автори цих розвідок прагнули позбутись застарілих підходів до опрацювання подій минулих століть, використовуючи різноманітні методологічні підходів до вивчення поставлених проблем.

До запровадження в дію Університетського статуту 1863 р. викладачі університетів отримували зовсім невелику платню. В Харківському, Київському університетах, як в інших провінційних університетах Російської імперії, ординарний професор отримував заробітну платню в розмірі 1142 крб. на рік. Прожитковий мінімум, за підрахунками для професорської родини, становив не менше 3000 крб.

на рік [1, с.63]. В цей розрахунок входили витрати на харчування, наймання квартири й прислуги, навчання дітей, придбання книг тощо. В пошуках додаткового прибутку вчені працювали в декількох установах, займались перекладами та іншою діяльністю.

В 1863 р. з прийняттям нового Університетського статуту штатне утримання викладачів було збільшено майже вдвічі у порівнянні з 1835 р. Це сталося в наслідок підвищення цін у країні. Дані штати зберігались до кінця сторіччя. Таким чином, ординарний професор отримував 3 тис. крб. на рік, екстраординарний - 2 тис., доцент - 1,2 тис. Лектор отримував 1 тис. крб. на рік (разом з "квартирними" та "столовими"), але лектори іноземних мов завжди мали додаткові заняття в інших навчальних закладах. Прозектор медичного факультету отримував 1,5 тис. крб. на рік, лаборант - 800 крб., бібліотекар університету - 1,5 тис. крб. [2, с.184-185]. Ординарний професор, перебуваючи на посаді не мав права працювати в іншому місці. Він отримував платню і квартирні гроші за посаду, а також платню за викладання. Професори, які обіймали інші посади, отримували тільки винагороду за викладання. В оклади інших посадовців також входили "квартирні" й "столові" надбавки. Без них оклади професорів мало відрізнялись від окладів директорів чи інспекторів гімназій, а оклад доцента - від окладу вчителя. Вакантні міста доцентів в університетах заміщались з трудом, тому що вони оплачувались гірше, ніж, наприклад, старші вчителі гімназій або технічні посади.

Співставлення річного викладацького окладу (1200 крб.) з цінами середини 60-х років ХІХ ст. на різні види товарів й послуги довело, що витрати на їжу в середньому могли складали - 25-30 %; на житло - 15-20 %; витрати на одяг - 10-12 %; витрати на гігієну та лікування - 6-8 %; витрати на культуру, самоосвіту - 5-7 % [3, с.81]. При цьому необхідно відзначити, що це витрати на одну особу, а витрати сімейної людини були на порядок вищими. З наведеного прикладу видно, що значні кошти йшли на задоволення фізичних потреб, а формування витрат на духовні потреби здійснювалося за остаточним принципом. Якщо проаналізувати сучасні витрати на товари й послуги, то цифри майже не змінюються, окрім збільшення витрат на житло, комунальні послуги та опалення. Бюджети багатьох сімей науково-педагогічних працівників є дефіцитними, що долається підробітками.

Внаслідок ліквідації штатної доцентури і розповсюдження інституту приват-доцентів відповідно до Університетського статуту 1884 р. молодим вченим, нерідко магістрам, які вже були відомі своїми науковими працями, доводилося витрачати багато років і сил, до того як вони отримували звання професора, а весь цей період вони знаходились у край невизначеному, незабезпеченому становищі. Правда, більшість приват-доцентів, наприклад, в Харківському університеті на всіх факультетах, крім медичного, фактично заміняли професорів і читали обов'язкові курси за дорученням міністра, з винагородженням, яке дорівнювалось жалуванню штатних доцентів, - 1200 крб. на рік. Але, не говорячи про обмеженість даних винагороджень, дані доручення, в силу Університетського статуту, надавались лише на рік і повинні були поновлюватись. Таким чином, особи, яким доручалось викладання, кожен раз турбувались про своє становище: "...лицо, работающее в качестве слуги государства, по крайней мере, спокойно за то, что им уже приобретено: он знает, что и завтра он и его семья будут иметь то же, что сегодня. Только приват-доцент, читающий обязательный предмет, т.е. выполняющий обязанность, требующуюся государством, находится