Наприклад, відомий вчений, професор Університету св. Володимира Кістяківський О.Ф. після захисту дисертації та прочитання двох пробних лекцій був допущений до викладання на посаді приват- доцента (1864-1867 рр.) і отримував за викладацьку діяльність та інші заняття спочатку 600 крб., потім 1000 крб., а з грудня 1866 р. по червень 1867 р. - 1200 крб. [5, с.255]. Ще в гіршому становищі знаходились приват-доценти, які читали необов' язкові курси і не отримували відповідно винагородження. Винагородження, котре видавалося з сум міністерства, асигнованого на необов'язковий предмет згідно зі ст. 112 Університетського статуту 1884 р., було звичайно недостатньо і носило випадковий характер [4, с.274].

При введенні в дію нового Університетського статуту 1884 р. уряд не погодився на введення нових штатів. Асигнування на утримування викладацького штату Університету св. Володимира, Харківського, та Новоросійського (без медичного факультету) університетів згідно зі статутом 1884 р. складало відповідно 371730 крб., 342747 та 243050 крб. В цілому ж сума по всім університетам Росії стала меншою в порівнянні з 1863 р. [6, с.25].

Вузівські оклади за статутом 1884 р. встигли відстати від самої вартості життя. Навіть відомий вчений світового значення Д.І. Мендєлєєв відзначав, що кар'єра вченого в Росії не привертає ні в матеріальному, ні в правовому відношенні: "Надо, чтобы ученые жили в достатке, как это мы видим не только в Англии или Америке, но даже в сравнительно бедной Германии, если желаем, чтобы к делу нации привлекались лучшие люди" [1, с.66-67].

Університети працювали у скрутних матеріальних умовах. Комісія Ради Університету св. Володимира в 1901 р. констатувала: "Судові слідчі або чини окружних судів, акцизні наглядачі або податкові інспектори одержують тепер платню, що перевищує не лише платню екстраординарних, але й ординарних професорів, хоча для заняття цих посад не потрібно усіх важких умов, якими обставлене здобуття професури" [7, с.59].

В порівнянні із сумами окладів професорсько-викладацького корпусу набагато вищу заробітну плату отримували члени міської управи або інженерно-технічні працівники. За додаткову роботу чиновники також отримували відповідну винагороду в грошовій формі, яка становила від 18 до 112 крб. на місяць. Сума розміру залежала від посади чиновника, розміру і характеру виконаної додаткової роботи. Крім таких доплат, в управі існувала ще система винагород, які виплачувалися всім службовцям на честь свята Різдва Христового (від 31 до 50 крб. залежно від посади), а також окремим службовцям на честь ювілеїв та інших значних випадків від 45 до 130 крб. Зацікавленість у службі чиновників викликала десятивідсоткова прибавка до їх грошового утримання за кожну трирічну вислугу [8, с. 54].

Пристойну оплату мали і викладачі середніх шкіл: вчителі з вищою освітою отримували початковий оклад в розмірі 900 крб. на рік. За кожні п'ять років служби додатково виплачувалась надбавка в розмірі 400 крб. і після чотирьох п'ятирічних надбавок оклад міг збільшитись до 2500 крб. Додаткові річні уроки оплачувались по 60-75 крб. Вчителі мали службові та пенсійні права. Пенсія педагогів середньої школи нараховувалась виходячи з повного пенсійного окладу, яка призначалася к 20 рокам служби і складала 1800 крб. на рік [9, с.68].

До заможних груп інших представників інтелігенції також можна віднести приватних лікарів та юристів, більшість технічних спеціалістів, вищих чиновників міністерства освіти, відомих літераторів, митців тощо. Середній життєвий рівень мали учителі гімназій, більшість лікарів та викладачів вузів. На нижчих щаблях матеріального добробуту перебували сільські вчителі. Так, згідно з даними перепису початкових шкіл Російської імперії, проведеного в 1911 р., середня заробітна плата вчителя на селі сягала 343 крб. на рік, а в місті - 528 крб. [10, с.19].

Тому не дивним був перехід молодих людей на чиновницькі посади, або зайняття служби техніка на стороні, для покращення свого матеріального становища.

Іноді вихід з фінансових труднощів викладачі університетів шукали поза науково-педагогічними заняттями. Так, в листі 1.1. Мечникова О.О. Ковалевському від 8 грудня 1879 р. зазначалось: "Вашу мысль о том, чтобы на случай крайней необходимости приискать себе возможность человеческого существования, я вполне и вполне разделяю. Было бы особенно прелестно, если бы можно было удачным применением искусственного распределения грибков устроить сносное материальное положение..." [6, с.27].

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. питання справедливої оплати праці тих, хто готував для країни необхідні кадри вищої кваліфікації, набуло суспільного звучання й стало частиною вимог реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатність фінансування, а й про недооцінку високого державного значення діяльності науково-педагогічних працівників, котру уряд ставив значно нижче багатьох чиновницьких служб.

У 1913 р. після незначного збільшення окладів на початку ХХ ст. ординарний професор вузу став отримувати у середньому 6000 крб., екстраординарний - 3600-4200 крб., асистенти вузів - 1800 крб. [10, с.19].

Невеликою була не тільки оплата праці представників науково-педагогічних колективів університетів. Скромними були також і ті суми, які виділялися державою на пенсії професорам, які вийшли у відставку, Так, якщо причиною