відставки було погіршення стану здоров'я то професор, який пропрацював від 10 до 20 років міг розраховувати на 1/3 окладу; від 20 до 25 років на 2/3 окладу; а 25 років та більше - на повний оклад. При виході у відставку осіб, які одержали важкі невиліковні хвороби і потребували постійного догляду, могли розраховувати на підвищену пенсію. На пенсійне забезпечення могли розраховувати і доценти, які при балотуванні на вищу посаду чи продовження терміну служби зазнавали невдачі, - їх виводили поза штат і призначали пенсію, що дорівнювала половині одержуваних ними утримань. На 2/3 від грошового викладацького утримання при виході на пенсії могли розраховувати ті викладачі, які були обрані на нові п'ятиріччя, але не здобули ступенів докторів наук, а за цей час виводилися поза штат [11, с.119].
Майнову диференціацію серед науково-педагогічних працівників університетів відображають також умови життя і володіння нерухомістю. Наприкінці ХІХ ст. з викладачів-дворян Харківського університету у двох були родові маєтки, у одного професора був маєток у батьків, у одного викладача родовий маєток належав дружині. Таким чином земельною власністю володіли четверо із 29. Крім того, три викладача мали дачі; семеро були власниками будинків; дружини двох професорів були також домовласниками. В Новоросійському університеті з 35 викладачів-дворян 6 мали маєтки (з них у одного було ще два кам'яних будинки); 3 викладача були домовласниками та дружині одного професора належав будинок. З 35 професорів-дворян Університету св. Володимира тільки семеро мали земельну власність (з них один був також і домовласником), шість викладачів мали будинки, а з цих домовласників двоє мали і дачі [12, с.186].
Серед вузівських викладачів почували себе впевнено у фінансовому відношенні вихідці із заможних верств, які отримали, наприклад, багату спадщину. Так, професор Харківського університету В.Г. Шашкевич (син священика з Подільської губернії) заповів університетській клініці 20 тис. крб. і стільки ж малозабезпеченим студентам, учням ремісничого училища і жителям селища, де він народився [6, с.26]. В той же час відомий вітчизняний ботанік Л.С. Ценковський (доктор наук, з 1865 по 19871 рр. працював в Новоросійському університеті) сам потребував матеріальної допомоги, яку надавали його учні та шанувальники, жив та помер в убогості [6, с.26].
При дії статуту 1863 р. з'явилась нова установа - інститут стипендіатства для підготовки до професорського звання. Попервах, скажімо, Університет св. Володимира (ще в 1864 р.) розпорядився сам і назначив для цієї цілі по 400 крб. на рік утримання таким стипендіатам. Згодом, в 1869 р. ця установа отримала загальне законодавче затвердження і була встановлена стипендія в розмірі 1500 крб. на рік для професорських кандидатів, що перебували за кордоном та 600 крб. - для тих, хто готувався до професорського звання у вітчизняних вищих навчальних закладах [13, с.27].
Так, в Новоросійському університеті для підготовки молодих учених з числа кращих випускників щорічно залишали 2-3 студентів терміном на 2-3 роки і тільки 60 % з них одержували стипендії. Решта лишались без будь-якої матеріальної допомоги. В 1908 р. з десяти осіб, які готувались до професорського звання, із сум міністерства народної освіти одержували стипендії лише троє. Ще троє одержували стипендії з коштів університету, один - приватну, а троє - лишились без утримання [14, с.31; 35].
Звичайно такі суми не могли бути конкурентними з тими заробітками, на які міг розраховувати молодий спеціаліст з університетською освітою присвятивши себе іншій діяльності. В той же час фінансування талановитої молоді під час підготовки до професорського звання, дозволяло в деякій мірі зменшити відтік спеціалістів в інші сфери.
Матеріальне забезпечення молодшого викладацького складу і службовців навчально-допоміжних установ було ще гіршим. Кошти на їх утримання з року в рік скорочувались. Постійна незабезпеченість примушувала асистентів і лаборантів залишати роботу в університеті.
Так, у 1910 р. пішов з кафедри гістології і ембріології Новоросійського університету асистент І.В. Шепельов. Його посада в 1911 р. була заміщена докторантом Г.Д. Нифонтовим, але в 1912 р. він також залишив університет. "Обидва залишили службу в університеті, - відмічалось в офіційному звіті кафедри за 1912 р., - внаслідок мізерного утримання, яке не задовольняло навіть скромні життєві потреби сімейної людини" [14, с.36]. Низька оплата не давала можливості утримувати здібних людей, що мали знання і досвід. Таке становище, звичайно, не могло не відбиватися на навчальному процесі в університетах і на розвитку науки взагалі.
Вагомим чинником, який впливав на матеріальний добробут наукового-педагогічних працівників був гонорар або винагородження за викладацьку діяльність, юридично закріплений Університетським статутом 1884 р. Відповідно до статуту було встановлено новий порядок плати за навчання: "З кожного студента і стороннього слухача, - говорилось в статуті, - збирається за слухання лекцій і за участь у практичних заняттях: на користь університету по 5 карбованців за кожне півріччя, особлива плата на користь викладачів, лекціями й керівництвом яких студент або слухач бажає користуватися, в розмірі відповідно до норми одного карбованця за тижневу годину півріччя". Крім того, кожний студент повинен був заплатити 20 крб. за державні екзамени [15, с.42-43]. Система гонорару або погодинна оплата лекцій мала за мету покращити матеріальне становище наукової інтелігенції, але на практиці визвала загальне незадоволення.
Середній розмір гонорару, наприклад, професора Харківського університету