Сума гонорару могла коливалась протягом навчального року. Так, за одне півріччя професор історико-філологічного факультету міг отримати 2 крб., а за друге - 27; професор фізико- математичного - 31 і 136 крб., юридичного - 40 і 226 крб., медичного - 45 і 639 крб. відповідно. Ця залежність була пов'язана з місцем предмету в навчальних планах факультетів [16, с.8; 10]. З наведених прикладів видно, по-перше, що вигідно було викладати ті предмети, які вивчались студентами різних спеціальностей й, по-друге, на багатолюдних факультетах, якими в свою чергу були юридичний і медичний.

В 1906 р. щорічна сума гонорару професорів юридичного факультету в середньому була вище щорічної суми гонорару професорів історико-філологічного факультету в Університеті св. Володимира в 12,5 рази, в Новоросійському в 9,7 рази, в Харківському в 5,7 рази [17, с.29].

Ще більш різкою була різниця в розмірах гонорарів окремих професорів: максимум суми гонорару міг доходити до 12 тис. крб., а мінімум знижувався до декількох карбованців. Характерно, що такий мінімум отримували навіть відомі, європейського рівня професори історико-філологічного факультетів Харківського й Київського університетів, наприклад, О. Потебня І. Лучицький, Ю. Кулаковський, В. Іконников, В. Антонович [17, с.30; 11, с.119].

Протягом 90-х років в університетах провідна громадськість висловлювалась за відміну гонорару й обов'язкових курсів з етичних міркувань, а також тому, що ця система значно збільшувала студентські витрати на навчання. Так, К. Андрєєв, Д. Багалій, І. Миклашевський, М. Сумцов - члени комісії Харківського університету, яка займалась питаннями викладацьких гонорарів, запропонувала відмінити систему гонорарів і збільшити професорські оклади [6, с.26; 12, с.159]. Ю. Кулаковський - професор Київського університету в своїй брошурі "Гонорар в русских университетах" (1897 р.) також звертав увагу на нерівнозначність розподілу гонорару між окремими професорами різних факультетів і університетів, коли ні в яке зрівняння не входили талант, досвід вченого чи його визнання в наукових колах [18, с.30; 65].

В штатних окладах професури, в оплаті позаштатних приват-доцентів і молодшого навчально- допомічного персоналу протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. була відсутня логіка, системність, прозорість.

Нерівномірність оплати праці професорсько-викладацького корпусу університетів в порівнянні з іншими професійними групами інтелігенції поглиблювалась системою гонорарів. Дана система ставила науково-педагогічних працівників в матеріальну залежність від студентів і керівництва. На матеріальне становище впливало і соціальне походження, і матеріальна забезпеченість найближчих родичів науковців. За джерелами благоустрою переважна більшість науково-педагогічних працівників була тільки чиновниками, по-скільки не мала нерухомості, котра надавала б прибутки (маєтки, прибуткові будинки, промислові підприємства тощо). Життєве благополуччя основної маси професорсько- викладацьких штатів університетів надавала лише педагогічна праця, оцінка котрої урядом, була визначена в установленій законом заробітній платні, їх не задовольняла. Додатковий прибуток можна було отримати за рахунок гонорарів за статті, книги тощо, але слід зауважити, що нерідко наукова література видавалась без гонорарів авторам, а той за їх власний кошт. Після виходу на пенсії науково- педагогічні працівників отримували грошове утримання. Державна служба, як і для інших професійних груп, давала викладачам чини, навіть до вищих рангів. Вони могли приймати участь у нарадах міністерств і різних державних комітетах, отримувати додаткові оклади за послуги, високі пенсії. Але рядовий професорсько-викладацький склад вузів не можна вважати достатньо забезпеченим. Незадовільне матеріальне забезпечення й невпевненість у завтрашньому дні сприяло процесу відтоку спеціалістів в інші сфери. Позитивним в плані підтримки талановитої молоді було впровадження системи призначення стипендій на період підготовки дисертацій й проходження стажування за кордоном і в межах країни.

Основну масу представників наукової інтелігенції за їх життєвим стандартом можна порівняти з тими верствами міста, які на Заході характеризуються як "середній клас". Соціально-економічне становище професорсько-викладацького співтовариства дозволяло їм виконувати свої професійні обов' язки: займатись викладацькою, науково-дослідною діяльністю, як на батьківщині так і за кордоном, підтримувати зв'язок з європейськими науковими центрами активно приймати участь в громадському житті країни тощо.

Джерела та література

Соболева Е.В. Организация науки в порефермленой России. - Л., 1983.

Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века. - М., 1971.

Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в ХІХ в. - М., 1978.

Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф., Бузескул В.П. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905). - Харьков, 1906.

Биографический словарь профессоров и преподавателей университета Св. Володимира. - К., 1884.

Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Историко-социологический очерк. - К., 1991.

Київський університет 1834-1984. - К., 1984.

Молчанов В. Соціально-економічні й політичні умови життя міської еліти Правобережної України на початку ХХ ст. // Київська старовина. - 2002. - № 4.

Сучков И.В. Социальный и духовный облик