Важливим громадським починанням стала ініціатива харківської інтелігенції, підтримана передовими вченими, учителями, щодо видання "Народної енциклопедії", де в стислій і доступній формі подавалися основні відомості про природу та суспільство. Ініціатором цього видання став професор Харківського університету В. Я. Данилевський. У роботі над енциклопедією також брали участь професори А.Н. Анциферов, Д.І. Багалій, П.В. Будрин, та ін. - всього 150 учених, педагогів України й Росії. З 1908-го до 1914 р. було випущено 10 томів енциклопедії [1, с. 50].

Активізація національно-визвольного руху в Росії напередодні і в роки революції 1905-1907 рр. змусила царський уряд переглянути політику щодо української мови і культури в цілому. За розпорядженням комітету міністрів, при Російській Академії наук була створена комісія, яка вивчала в 1905 р. становище української мови в імперії, а зібрати й узагальнити матеріали допомагали вчені Харківського й Київського університетів [1, с. 46].

Участь у даному процесі брав професор кримінального права Університету св. Володимира Олександр Федорович Кістяківський. Авторитет О.Ф. Кістяківського в тогочасних офіційних інстанціях, прямота й водночас уміння бути дипломатом були неоціненними і допомагали варіювати питання, які нікому іншому не були під силу. Під час сенаторських ревізій у Києві Олександр Федорович зумів неабияк зацікавити сенатора Половцева українським питанням. У домі Кістяківського спеціально влаштували прийом, а результатом було те, що чиновник-ревізор попросив київську наукову інтелігенцію підготувати пам'ятну записку, зокрема про необхідність націоналізації школи в Україні з таким рахунком, щоб цей документ міг послужити додатком до доповіді про сенаторську ревізію [18, с. 46].

У 1906 р. цензурні обмеження щодо української мови було скасовано. Було зроблено перші спроби запровадити курс української літератури й історії в університетах. Так, у жовтні 1906 р. 2 тис. студентів і викладачів Київського університету подали петицію до Вченої ради свого університету з вимогою відкрити в університеті кафедру українознавства. Навесні 1907 р. курс української літератури українською мовою вперше прочитав у Новоросійському університеті приват-доцент О.С. Грушевський. Восени того ж року професори А.М. Лобода, В.М. Перетц вели подібний курс у київських вузах, а професор М.Ф. Сумцов в Харківському університеті [1, с. 47]. Проте все це тривало недовгий час, тому що вже у 1909 р. було заборонено читання курсів української літератури й історії в університетах.

Оглядаючи культурно-просвітницьку діяльність наукової інтелігенції можна сказати, що вона була досить різноманітною. З університетського середовища виходила ініціатива, від неї ж була й головна підтримка в громадських заходах. Перш за все це стосувалося проблеми розповсюдження грамотності серед населення країни (організація безкоштовних публічних лекцій, курсів). Професорсько- викладацький склад університетів уважно ставився до питання створення розгалуженої системи освіти, а процес організації вищих навчальних закладів для жінок, став подією, яку громадськість сприйняла як вияв високої свідомості, почуття відповідальності за долю жінок у країні. Наукова інтелігенція доклала зусиль популяризуючи досягнення різних галузей наук через ініціацію створення Київської археографічної комісії, створенням Київського й Харківського архівів, участю у роботі музеїв, виданням спеціалізованих журналів, газет, книг, брошур. Представники української інтелігенції, професорсько-викладацький склад університетів стали активними учасниками в процесі підготовки матеріалів для царського уряду, які стосувалися становища української мови й культури в імперії та виступали ініціаторами створення кафедр українознавства і запровадження курсів української літератури й історії в університетах. Безперечно, що всі ці заходи наукової інтелігенції сприяли підвищенню культурно-освітнього рівня населення країни, популяризації наукових знань.

Джерела та література

Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3 кн. - К., 1994. - Кн. 1.

Державний архів м. Києва (далі ДАК). - Ф. 16. - Оп. 303. - Спр. 202. - Арк. 2.

Київський університет 1834-1984. - К., 1984.

Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века. - М., 1971.

Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф., Бузескул В.П. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905). - Харьков, 1906.

Історія Одеського університету за 100 років [1865-1965]. - К., 1968.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. - Ф. 442. - Оп. 832. - Спр. 23. - Арк. 19-20.

Войцехівська І. Від предків до нащадків (Життєпис вітчизняного вченого-історика Володимира Степановича Іконникова) // Пам'ять століть. - 1997. - № 3.

Щербань Т. Видатний внесок у становлення української науки (до 125-річчя від дня народження академіка В.М. Перетца) // Вісник НАН України. - 1995. - № 1-2.

Добровольский В.А. Дмитрий Александрович Граве. (1863-1939). - М., 1968.

Мазурмович Б.М. Невтомні шукачі. - К., 1975.

Водяницький В.А. Записки натуралиста. - М., 1975.

Музей історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 2. - Без нумерації сторінок.

Михальченко С.И. М.В. Довнар-Запольский: историк и общественный деятель // Вопросы истории. - 1993. - № 6.

Жемеров О., Селіверстов О. Засновник конструктивної географії (До 140-річчя з дня народження Андрія Миколайовича Краснова) //