Г. П. Євсєєва

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ У ЗАКОНОДАВЧОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Мова - важливий об'єкт правових відносин, що виникають між громадянами, організаціями та органами влади, оскільки є інструментом формування особистості, соціальний засіб, зберігання і передачі інформації, засіб управління людською поведінкою. Тому мова - це така соціальна реальність, що потребує спеціального нормативно-правового регулювання. Ефективне правове регулювання функціонування мовних відносин є одним із важливих і необхідних засобів попередження мовних конфліктів у суспільстві. Правове регулювання мов має комплексний характер, бо мовні відносини охоплюють широке коло суб'єктів: індивід, національні спільноти, держава, державні органи.

Моделі правового регулювання мовних відносин визначаються мовною ситуацією, що історично склалася в країні, а також залежить від мовної політики, здійснюваної державою. Реалізуючи мовну політику, держава через чинне законодавство встановлює норми, що регулюють правове положення мов. Науковці (Б.Ажнюк, О.Копиленко, В.Мамутов, Б.Тернопільський, А.Фомін, І.Лопушинський та ін.), аналізуючи правочинні акти щодо мовних питань в Україні, намагаються схилити громадську думку то один бік то в інший. Так, Б.М.Ажнюк, досліджуючи питання мовної політики і верховенства права, справедливо стверджує, що Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, спричинену примусовою асиміляцією українців в умовах тривалих періодів бездержавності української нації та поділів українських земель. Нормалізація мовної ситуації в Україні можлива за умови створення ефективних механізмів її здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування [8, с.42].

В.Мамутов стверджує, що тільки російська мова здатна вивести українську державу до соціа- льно-економічних висот, що штучне витіснення російської мови згубне негативними наслідками для інтелектуального потенціалу України [13].

Б.Тернопільський, розглядаючи правові засади мовної політики, порівнюючи законодавства Росії, Франції, Польщі, країн Балтії, прийшов до висновку, що Україна - чи не найдемократичніша держава світу щодо забезпечення мовних прав своїх громадян. А пробуксовування в реалізації мовного законодавства України зумовлюється тим, що в державі досі не створено спеціального державного органу, який виробляв би стратегію й тактику мовного планування, здійснював би мовну політику [19].

Ткаченко О.О., аналізуючи українську мову у правовому полі України, зазначає, що мовна ситуація та мовна політика в Україні має низку проблем, «...ми керуємося лише ст.10. Конституції України та Законом УРСР «Про мови...» 1989 року. У Верховній Раді четвертого скликання було зареєстровано п'ятнадцять законопроектів, якими передбачено надання російській мові статусу офіційної, тобто другої державної, і лише два, щодо захисту існуючого конституційного статусу мови титульної нації» [18, с.494].

До широких дискусій науковців долучаються й народні депутати. Так народний депутат М.Оніщук подає розгорнутий аналіз врегулювання такого чутливого питання, як мова в судочинстві, а точніше в кримінальному, цивільному та господарських процесах [15]. Про проблемні мовні питання з погляду регіону вболіває і депутат С.Гриневецький, який стверджує, що «таку складну для України проблему, як мовна, можна і треба вирішувати лише в правовому полі» [9]. Г.Удовенко відносячи мову до атрибутів держави, тобто одним з визначальних чинників державності, питання мовної політики відносить до питань національної безпеки держави [20].

Запропонована стаття має на меті проаналізувати чинні законодавчі акти нашої держави щодо мовної політики та визначити відповідні кроки її реалізації в державному управлінні.

Правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, містять Конституція України [2], Закон України "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р., Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 p., а також інші законодавчі акти, зокрема закони України "Про національні меншини в Україні" від 25.06.1992 р., "Про освіту" в редакції від 23.03.1996 р., "Про вищу освіту" від 17.01.2002 р., "Про інформацію" від 2.10.1992 р., "Про телебачення і радіомовлення" від 21.12.1993 р., "Про видавничу справу" від 05.06.1997 р., "Про рекламу" від 03.07.1996 р., "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16.11.1992 р. зрештою «Закон про мови...» (1989), Постанова Кабінету Міністрів від 2 жовтня 2003р. «Про затвердження програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки» Концепція державної мовної політики в Україні (проект 2006) [1].

За десятою статтею Конституції України "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

В Україні також "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України" (тут і далі авторське виділення). Отже, право на захист для державної мови Конституцією України не передбачено. Однак сучасна мовна ситуація переконливо свідчить про доцільність і невідкладність прийняття законів та інших нормативно-правових актів, здатних захистити саме українську мову, а також про необхідність розроблення механізму їх реалізації.

Конституція визначає обов'язковим володіння державною мовою для Президента України (Ст. 103), для суддів судів загальної юрисдикції (Ст. 127) та суддів Конституційного суду України (Ст. 148), але, на превеликий жаль, не поширює цю вимогу на народних депутатів, оскільки депутати не тільки обранці народу а й виразники державної (тобто національної) політики. Вкрай прикро, що народні обранці не гребують користатися цією прогалиною у вітчизняному законодавстві. Як зауважує А.Загнітко "це найбільш парадоксально, оскільки саме державні органи мали би гарантувати неухильне використання української мови, сприяти впровадженню її у державницькі структури" [11, с.11]. Не можна не погодитись з науковцем, оскільки в європейському та й світовому державотворчому просторі така ситуація