Коли депутати Верховної Ради України з парламентської трибуни виголошують промови російською, це свідчить про нерозуміння ними державотворчої функції української мови. Адже не підлягає сумніву, що реальне утвердження української мови як мови державної є одним із "важливих чинників (гарантій) реального перетворення України з пострадянського державного утворення в сучасну демократичну європейську національну державу [9, с.651]. У такому разі, як може влада очікувати на подібне розуміння від пересічних громадян - шахтарів, будівельників, лікарів тощо - обтяжених не високооплачуваними державницькими справами, а повсякденною боротьбою за існування.

Ст. 10 Конституції України також встановлює, що порядок "застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом". Недосконалість національного законодавства виявляється у тому, що на сьогодні відповідного закону й досі не прийнято. В незалежній Україні залишається чинним Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року.

На час його прийняття це був дійсно прогресивний нормативно-правовий акт, у якому українська мова визначалася як один з вирішальних чинників національної самобутності українського народу, за українською мовою було закріплено статус мови державної. Хоча з моменту прийняття до цього Закону і вносилися певні корективи (остання - 06.03.2003), але більшість його норм не відповідає сучасним вимогам. Зокрема, Ст. 14 встановлює, що "офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, - паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською й російською мовами. До чого на поточному етапі в документах державного зразка робити запис саме російською, а не, приміром, англійською, французькою чи іншою мовою міжнародного спілкування - не цілком зрозуміло.

Не скасовані навіть цілком застарілі положення Закону, на кшталт таких, які стосуються вже неіснуючої держави - Радянського Союзу: "документація про вибори народних депутатів СРСР подається до Центральної виборчої комісії російською мовою (Ст. 16).

Необхідність та наукове обґрунтування нового Закону про мову подає І.Лопушинський [12], який вперше аналізує зареєстровані у Верховній раді проекти (їх аж тринадцять) Закону про статус мов в Україні. Аналіз наявних у Верховній Раді законопроектів про мови свідчить, що одні з них (Урядовий, на жаль, відкликаний; народних депутатів П.Мовчаната К.Ситника; народного депутата І.Юхновського) спрямовані на утвердження державного статусу української мови, інші (П.Порошенка та В.Короля; Л.Черновецького та ін.) - на практичне витіснення української мови з сфери державного управління.

Всі згадані законопроекти обговорювалися на шпальтах українських газет. В.Німчук висловив занепокоєння щодо обговорюваних проектів і зазначив, що проект «О.Мороза робить замах на конституційні засади державного устрою України, створює передумови для суспільної дезінтеграції, зокрема виробничої та адміністративної, регіонального сепаратизму і розколу України» [13]. Ми не можемо не погодитись з автором, оскільки у багатьох законопроектах не враховано ні численних утисків української мови в минулому, ні наукових прогнозів, а головне - наукового обґрунтованої доцільності сучасної мовної стратегії.

Отже, прийняття нового закону, здатного належним чином врегулювати мовне питання в Україні, зумовлене шістнадцятирічним терміном розбудови незалежної української держави, еволюцією суспільної свідомості, зростанням духовних потреб національної еліти та іншими важливими факторами - вкрай необхідне.

Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року було прийнято у справі за поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень Ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади і органами місцевого самоврядування, а також використання української мови у навчальному процесі у системі освіти.

Згідно з цим рішенням, державною (офіційною) мовою є "мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя". У першу чергу, це сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

На думку суддів Конституційного Суду, той факт, що статус державної мови Конституція України надала українській мові, "повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції - нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі".

Досить розгорнуто викладені вимоги щодо використання мов в Законі України "Про телебачення і радіомовлення". Ст. 10 цього Закону встановлює, що:

телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою;

у разі компактного проживання на певній території національних меншин, допускається здійснення мовлення також їхньою мовою;

є обов'язковим дублювання іншомовних фільмів та інших програм державною мовою;

у загальнонаціональному масштабі частка добового ефірного часу, коли мовлення ведеться українською, має становити не менше 75 відсотків.

Уточнюється, що мова (або мови), програм та передач телерадіоорганізації визначаються умовами ліцензії на мовлення.

У Законі України "Про видавничу справу" метою видавничої діяльності визначено "сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання; забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури" (Сг. 3).

Основними напрямами державної політики у видавничій справі -