Г.Ф. Турченко

СОЦІАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В радянській історіографії історичні процеси, що відбувалися в Україні напередодні Першої світової війни, розглядалися в контексті сталінської схеми історії Росії. Згідно з цією, користуючись сучасною термінологією, аналітичною схемою, Російська імперія, переобтяжена суспільними суперечностями, невідворотно йшла до соціалістичної революції, а передвоєнні роки характеризувалися як "нове революційне піднесення" - закономірний етап на шляху до ліквідації самодержавства, а потім - капіталістичного ладу. Спеціальні дослідження і підручники рясніли статистикою робітничих страйків і селянських виступів, динаміка яких повинна була засвідчити, що у 1914 р. Росія стояла на порозі революції, а світова війна лише відстрочила її. Події в Україні не виокремлювалися в якийсь специфічний сюжет, а розглядалися у контексті цієї загальноросійської схеми, в якій національним рухам відводилася допоміжна роль. По-суті, їх розглядали як одне з додаткових знарядь для ліквідації самодержавства і буржуазного ладу в Росії, відмовляючи при цьому їм у праві на творення власної держави і повної дезінтеграції імперії.

У більшості своїй сучасні українські історики лише підходять до переоцінки цього специфічного періоду в історії України і часто продовжують, з певними модифікаціями, користуватися усталеними схемами радянської історіографії. Разом з тим, наростає прагнення до радикального розриву з радянською спадщиною. Типовий випадок - опублікована у 1999 р. у серії Інституту історії України НАН України "Україна крізь віки" монографія Віталія Сарбея "Національне відродження України" (К., 1999). Книга висвітлює період ХІХ - поч. ХХ ст., стрижнем історичного процесу якого автор вважає українське національне відродження. На його думку, "українська історіографія вже має розроблену методологічну схему українського національного відродження". Творцем цієї схеми він вважає Михайла Грушевського. Внесок інших видатних українських істориків ХІХ - ХХ століть, а також зарубіжних українсько-діаспорних та інших вчених автор оцінює у контексті того, наскільки їх погляди співпадають з поглядами Грушевського. Разом з тим, відчувається прагнення автора врахувати і здобутки західної історіографії, зокрема аналітичні схеми національного руху, які через перекладну літературу стали доступними в останні роки вітчизняним дослідникам. Зокрема, посилаючись на Зенона Когута та Івана Лисяка-Рудницького, національне відродження "українського ХІХ століття" В.Сарбей пов'язує з двома історичними процесами: по-перше, з "соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції" і, по-друге, з "націотворчим процесом становлення української нації" [1.-С.22]. Можна було чекати, що саме ці процеси і будуть у центрі уваги дослідника. Однак, задекларовані у вступній частині монографії підходи, у самому її тексті виявилися не реалізованими.

Зокрема, це яскраво ілюструє досить об'ємний третій розділ монографії, зміст якого характеризує назва: "На порозі Української національно-демократичної

УДК 284(477.43)"1920"

В. П. Ганзуленко

РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА: ІСНУВАННЯ В УМОВАХ АНТИРЕЛІГІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА (20-ТІ РР. ХХ СТ.)

Автором статті розкриваються особливості впровадження антирелігійного законодавства радянської

влади в 20-ті рр. ХХ ст. щодо Римо-католицької церкви. Автор визначає особливості ставлення державних структур до церкви, розкриває суть антицерковної політики, аналізує форми та методи впливу держави на церковне життя католиків Півдня України.

Ключові слова: Римо-католицька церква, релігія, політика, законодавство, Південь України.

Існування Римо-католицької церкви в умовах тоталітарної системи належить до тих проблем, які практично не знайшли належного відображення як у вітчизняній, так і закордонній історіографії. В останні десятиліття дослідниками вивчалися питання становлення та поширення римо-католицизму в Україні [1; 2], і в першу чергу в Західному її регіоні, досліджувалася історія окремих етноконфесійних громад (німецької, польської) [3; 4; 5; 6], а також аналізувалися особливості взаємодії РКЦ та державних структур в територіальних межах всієї України [7; 8], не торкаючись окремих регіонів.

Мета даної статті полягає в тому, щоб на основі вивчення історичних джерел розкрити особливості впровадження антирелігійного законодавства радянської влади в 20-ті рр. ХХ ст. щодо Римо-католицької церкви, а також проаналізувати форми і методи впливу держави на церковне життя католиків Півдня України.

Політику радянської влади щодо Римо-католицької церкви у міжвоєнний період умовно можна поділити на 2 періоди:

19І8 р. - середина 20-х рр. - період розгортання та юридичного оформлення наступу держави на позиції церкви;

кінець 20-х - 30-ті рр. - курс на цілковите витіснення РКЦ із життя радянського суспільства.

З проголошенням більшовицької влади в Україні була розгорнута масштабна антирелігійна кампанія, спрямована проти церкви як соціального інституту. Радянська влада прагнула побудувати нове суспільство, в якому не було б місця релігії, в тому числі й римо-католицизму. Заради досягнення цієї мети вона не лише намагалася проникнути в сутність міжконфесійних відмінностей, але й завжди прагнула застосувати їх на свою користь.

Вже перші циркуляри й декрети більшовиків були спрямовані проти релігії, церкви та її священнослужителів. Найважливішим законодавчим актом в галузі антирелігійної політики був загальновідомий Декрет РНК РСФРР "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", затверджений 23 січня 19і8 р. (як і його український аналог 1919 р.). Але його прийняттю передував ряд численних постанов і декретів, спрямованих на скасування законних прав та привілеїв релігійних громад, зокрема і РКЦ.

Одним з перших антирелігійних декретів можна вважати Декрет "Про землю", затверджений ще восени 1917 р. Він проголошував ліквідацію права власності на землю релігійних громад та передачу всіх церковних і монастирських земель державі: "Вся земля монастирська, церковна... відчужується безоплатно, стає всенародним надбанням й переходить у користування всіх