Римо-католицька церква втратила тисячі гектарів земельних угідь, що належали їй. Як правило, кожна католицька громада мала від 33 до 120 десятин землі. На Півдні України найбільші земельні угіддя були конфісковані у католицьких громад сіл Зельц та Йозефсталь [10, с.185].

Другим кроком більшовиків, спрямованим на підрив економічної основи церкви, стала націоналізація монастирів та інших церковних установ: дитячих притулків, шкіл, богаділень тощо. Були закриті різні просвітницькі, благодійні та інші товариства, що діяли при католицьких парафіях, припинили існування притулки, лікарні, каси для бідних та інші подібні заклади. Римо-католицьке духовенство не відразу офіційно відреагувало на подібні утиски церкви з боку держави. Це пояснювалося думкою єпископату, що націоналізації буде піддана лише власність колишньої державної, тобто Російської православної церкви. Незабаром після приходу більшовиків до влади були конфісковані банківські вклади релігійних громад католицької церкви. Тільки рухоме майно Тираспольської дієцезії (до якої належала католицька громада Південної України) за самих скромних підрахунків, зроблених єпископом Кесслером, перевищувало сім мільйонів золотих рублів, кошти дієцезії становили 339 900 руб. [11, с.277].

Згідно постанови "Про передачу справи виховання та освіти з духовного відомства до ведення комісаріату з народної освіти" всі церковні навчальні заклади разом з "рухомим та нерухомим майном, тобто з будинками й подвірними будівлями, із земельними ділянками під будинками, з бібліотеками й всякого роду посібниками, цінностями, капіталами, цінними паперами й відсотками з них" передавалися у ведення Народного комісаріату з освіти, що незабаром закрив католицькі церковні школи взагалі або перетворив їх у світські навчальні заклади [10, с.188].

Владою було усунено церкву і від впливу на суспільне життя. Оголошувалися необов язковими церковний шлюб та хрещення, скасовувалися залежність юридичних взаємин між подружжям, а також між батьками та дітьми від дотримання ними церковних обрядів. Держава визнавала лише цивільні шлюби, а церковний шлюб ставав приватною справою громадян. Римо-католицька церква втрачала право володіти метричними книгами, до яких вносилися записи про народження, шлюб, смерть, конфірмації, вступ парафіян до церковної громади та вихід з неї. Всім католицьким консисторіям необхідно було представити до державних органів влади дані щодо кількості парафіян з поділом за національністю та відомості про число церковних будинків. Життя парафій та духовенства поступово підпадало під тверду регламентацію з боку адміністративної влади.

Проводячи політику відокремлення церкви від держави, Рада Народних Комісарів спеціальними постановами скасувала державні установи, що відали справами духовенства. 16 січня 1918 р. наказом Народного комісаріату з військових справ були розформовані управління духовного відомства в армії. В наказі зазначалося: "Звільнити всіх священнослужителів всіх віросповідань, що перебувають на службі військового відомства. Всі управління військового духовенства розформувати" [13, с.88]. Відповідно до цього наказу після встановлення на Півдні України радянської влади були ліквідовані посади католицьких священнослужителів при військових частинах, зокрема в Одесі, Сімферополі, Севастополі.

Основним законодавчим актом, що узагальнив законотворчість радянської влади в галузі свободи совісті та відносин держави з релігійними організаціями, що остаточно розірвав відносини церкви й держави та докорінно змінив життя церкви, став Декрет "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви".

Аналізуючи основні положення Декрету слід зазначити той факт, що поряд з негативними положеннями, він включав і ряд позитивних статей. Так у Декреті проголошувалася заборона обмежень свободи совісті, рівності всіх релігій, скасування будь-яких привілеїв та переваг за релігійною ознакою. Однак з іншого боку - більшість положень Декрету так і залишилися декларативними, церква була позбавлена права власності й не могла бути юридичною особою [1, с.20].

Неточні формулювання Декрету, непереконливість та незакінченість його статей, можливість їхнього неоднозначного тлумачення, відсутність компетентних осіб та непідготовленість кадрів привели до перегинів й сваволі з боку радянських органів влади на місцях. Проведення Декрету в життя відбувалося у важкій ситуації громадянської війни, господарської розрухи й складностей політичного життя країни. Ситуація погіршувалася тим, що не існувало спеціальних державних органів з реалізації Декрету. Постало завдання вироблення єдиного документу щодо реалізації державної церковної політики.

Таким документом стала постанова Народного комісаріату юстиції "Про порядок проведення в життя декрету про відокремлення церкви від держави та школи від церкви (Інструкція)", затверджена 30 серпня 1918 р. Вона складалася із шести розділів, а саме: "Про церковні й релігійні товариства"; "Про майно, призначене для здійснення релігійних обрядів"; "Про інше майно"; "Про метричні книги"; "Про релігійні церемонії та обряди"; "Про викладання релігійних віровчень".

Відповідно до цієї Інструкції парафії могли користуватися церковними будинками на правах оренди за спеціальним договором, але не володіли церквами як власністю. Громади, "що прийняли майно в користування", були зобов'язані не тільки "зберігати й берегти його як довірене народне надбання", але й "допускати безперешкодно... уповноважених Рад Робочих і Селянських Депутатів осіб до періодичної перевірки й огляду майна, у випадку виявлення... зловживань та розтрат, негайно здати майно на першу вимогу... не призначене спеціально для богослужбових цілей майно церковних і релігійних товариств, а саме: будинки, землі, подвір'я, капітали... негайно відбираються", - зазначалося в Інструкції [14, с.77].

Всім католицьким церковним громадам було запропоновано в терміновому порядку передати описи церковного майна до місцевих комісій з відокремлення церкви від держави. Однак німецькі, польські, литовські