У середині 20-х рр. ХХ ст. радянська влада намагалася дати юридичне обґрунтування різноманітних гонінь проти церкви. Задля цього було розроблено та впроваджено нове радянське законодавство - декрети, кодекси законів, постанови, а також безліч інструкцій та правил щодо практичного їх застосування. Із 1922 р., коли набув в чинності перший Кримінальний кодекс УСРР, будь-які антирелігійні чи антицерковні дії влади отримали ознаки законності. Діапазон звинувачень проти священників був надзвичайно широким - від дрібного хуліганства до антидержавних злочинів. Найчастіше священики потрапляли на лаву підсудних за "контрреволюційні злочини", що передбачало серйозні покарання - засудження до максимального на той час терміну ув'язнення (10 років) або навіть до "вищого заходу соціальної оборони" (розстрілу).Наступна хвиля процесів проти римо-католиків припала на 1925-1928 рр. Обвинувачення були стандартні: антирадянська агітація, контрреволюційна діяльність, шпигунство. У 1926 р. були запроваджені нові обмеження політичних прав всіх духовних осіб. Дискримінаційні заходи були спрямовані також проти членів родин священнослужителів РКЦ, в тому числі звільнення їх з роботи та виключення з навчальних закладів. їх починають депортувати, а пізніше кидати до в язниць, висилати до виправно-трудових таборів або розстрілювати.

Саме в цей період НКВС ускладнив процедуру реєстрації релігійних громад, вимагаючи задля цього наявності 50-ти, а не 20-ти, як раніше, фундаторів об'єднання віруючих.

Розгортання на початку 30-х рр. процесу суцільної колективізації стало причиною посилення репресій проти католиків краю, оскільки більшість з них були мешканцями сільської місцевості.

"Наступ на куркульство", проголошений у листопаді 1929 р., супроводжувався гоніннями на священників та рядових парафіян РКЦ. Одним із розповсюджених звинувачень початку 30-х р. стає звинувачення в зриві хлібозаготівельної кампанії. Також серед звинувачень були участь в повстаннях у колгоспах, співпраця з закордонними розвідками та антирадянська діяльність.

Типовим прикладом може служити справа мешканця с. Мар'їнське, що на Херсонщині, німця Є. Шеле, заарештованого органами НКВС в 1929 р. за участь у контрреволюційній організації. За антира- дянську діяльність Шеле було засуджено до розстрілу [15; с.189].

Хвилі арештів, показових судів і таємних розправ, які одна за одною накопичувалися на РКЦ упродовж 30-х років спричинили не тільки до цілковитої ліквідації церковної ієрархії, закриття усіх костьолів і припинення діяльності католицьких громад, але й до фізичного знищення майже всіх священиків.

У травні 1935 р. на 10 років заслання на Кавказ був відправлений генеральний вікарій Півдня України німецький священик Ю. Крушенські. Репресовано ксьондзів А. Гофмана, І. Траубергера, М. Келлера, Р. Лоран. В 1937-1938 рр. пройшли останні групові процеси католицьких священиків та парафіян [16, с.168].

Загалом на 1939 р. життя Римо-католицької церкви на Півдні України практично припинилося, більша частина костьолів була зруйнована.

Отже, політика радянської влади щодо Римо-католицької церкви в 1920-х рр. була складовою загальної системи державно-церковних відносин і мала відверто атеїстичний характер. Протягом 20-х рр. більшовиками були переглянуті механізми та принципи реалізації державного антирелігійного курсу, здійснено перехід від хаотичного втручання влади у церковні справи до юридичного обґрунтування антирелігійних заходів, створено спеціальний апарат регулювання державно-церковних відносин та розроблено нормативно-правову базу державної політики щодо церкви.

Антицерковна політика радянської влади була направлена на повну ліквідацію діяльності католицьких церковних громад, зокрема і на Півдні України. З метою реалізації цього завдання в південному регіоні застосовувалася розгалужена і багатофункціональна система антирелігійного державного апарату із значною кількістю засобів впливу на РКЦ та її парафіян - від економічного, адміністративного і морально- психологічного тиску до переслідувань політичного та кримінального характеру.

Порушені у статті питання не можуть дати вичерпного уявлення про особливості функціонування ри- мо-католицької конфесії на Півдні України в умовах антирелігійної політики радянської влади та потребують подальшого наукового аналізу, зокрема дослідження особливостей репресивної політики щодо католиків у 30-ті рр. ХХ ст.

Джерела та література

Гентош Л. Католицька церква та становлення української державності (1917-1923 рр.) // Другий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Історія. Ч.2. - Львів, 1994. - С.19-22.

Ковальчук А. Територіальна динаміка римсько-католицької церкви в Україні // Історія релігій в Україні: Матеріали ІХ міжнародної конференції 11-13 травня 1999 р. - Т.1. - Львів: "Логос", 1999. - С.166-169.

Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті рр. ХХ ст. - К., 1994.

Лісевич І.Т. Духовно спраглі: Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 18641917 рр. - К., 1997.

Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні. 1920-1990. - К., 1994.

Лях К.С. Етно-конфесійний склад німецьких колоністів Півдня України // Немцы Приазовья и Причерноморья: история и современность / Материалы международной научной конференции. - Донецк, 2003. - С.103-107.

Стронський Г. Приречена на мовчання: РКЦ на Україні в 20-30-ті рр. // Людина і світ. - 1994. - № 3-4. - С.17-20.

Рублева Н.С. Невідома ділянка антирелігійного фронту: Боротьба владних структур УСРР проти Римсько- католицької церкви, 1920-ті роки // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - № 1/2. - С.228-243.

Декреты Советской власти. - М., 1957. - Т.1.

Лиценбергер О.А. Римско-католическая церковь в России: история и правовое положение. - Саратов.: Поволжская Академия гос-нной службы, 2001.

Кєббієг J. КеізеегІеЬпіззе. Dickinson. - N. Dakota, 1930.

Рублева Н.С. Особенности существования немецкой католической общности в УССР (1920-1930-е гг.) // Немцы России и СССР - М., 2000 -