Г. Т. Капустян

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ 1920-Х РОКІВ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

1920-і роки у радянському селі характеризуються складними соціально- економічними процесами. Проходило класове розшарування серед селян, відбувалися кардинальні зміни в їхній ідеології; зазнавала деформації селянська психологія, впроваджувалась колективізація, реальністю селянського буття ставала "надзвичайщина".

Спершу радянська історіографія почала досліджувати проблематику перших аграрних перетворень більшовицької влади. Аграрні проблеми перебували в полі зору партійних, радянських, посадових працівників сільського господарства - тому вони стають першими літописцями історії села [1-5]. З огляду на те, що їм бракувало історичного професіоналізму, викладений матеріал мав описовий характер, частіше констатувалися факти, не робилися спроби проаналізувати події, процеси суспільної дійсності.

У теоретико-методологічному відношенні на загальному фоні помітно виділялися роботи М.І. Бухаріна [6-12], котрий чітко і послідовно розвивав у 1920-і роки погляди Леніна про характер та цілі будівництва нового суспільства. Відображаючи до певної міри загальну позицію партійного керівництва, Бухарін наочно показував, наскільки більшовики готові були йти назустріч селянству, враховуючи його місце та роль у революційних перетвореннях.

Необхідно зазначити, що, власне, село і селянство, як такі, Бухаріна не цікавили. Питання про селянство він, як правило, порушував, перш за все, в тісному зв'язку із загальною проблемою, яку поставив Ленін. Йшлося про проблему союзу робітничого класу та селянства, як основу і гаранта соціалістичного будівництва. Саме у цьому аспекті і піднімав він питання про економічне і політичне місце і позиції післяреволюційного селянства та його окремих соціальних прошарків і їх політичну активність.

Бухарін схилявся до необхідності зберегти і розширити можливості для спонтанного (хоча і обмежуваного партійним керівництвом) розвитку селянства, постійного і усвідомленого залучення його до побудови соціалістичного суспільства на базі зміцнення соціально-економічного і культурного рівня. Ці проблеми можна прослідкувати у більшості бухарінських робіт 1920-х років, які так чи інакше стосувалися села. Бухарін, поряд із важливістю створення умов для економічного росту селянських господарств та надання їм економічної самостійності, стояв на позиціях необхідності політичного підпорядкування селянства в межах його союзу з робітничим класом. "Співробітництво і навіть союз, союз міцний і непорушний, не є ще розподіл влади..., - підкреслював він у роботі "Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз". - В самій державній владі селянство як співучасник цієї влади відсутнє" [13.-С.201]. Ця думка підкреслювала незмінність позиції правлячої партії стосовно селянства в питанні надання йому політичної самостійності, розширення його політичної самодіяльності.

У партійно-радянській історіографії, що формувалася, роботи М.І. Калініна займали певне місце стосовно радянського будівництва, кооперації, селянської організації [14; 15; 16]. Вони містили об'єктивну інформацію щодо становища села і його суспільно-політичного життя. Зауважимо, що всесоюзному старості на практиці не завжди вдавалось втілювати власні теоретичні положення, які містилися в його роботах. Як, наприклад, тези про необхідність зміцнення союзу робітничого класу і селянства як основи соціалістичного будівництва на селі, про розширення селянської самодіяльності та ініціативи в роботах Калініна більше декларувалися (особливо з другої половини 1920-х років) [17]. Але, в порівнянні з роботами інших, у працях Калініна відчувалось конкретне знання села і особливостей його розвитку. Він досить ясно усвідомлював процеси соціальної диференціації, що відбувалися на селі, розумів необхідність вільного розвитку селянського господарства, підкреслював згубність адміністративно-командних методів. Шкода, але задекларовані "всесоюзним старостою" ідеї йшли врозріз з позиціями радянського політичного режиму, що формувався на зразок командно- адміністративного.

Література 1920-х років, присвячена селу і селянству, надзвичайно різноманітна. Непівський період, як зазначають сучасні дослідники, став часом "розквіту досліджень села; на цей час виникає маса оригінальних робіт, присвячених життю села і шляхам його покращення" [18.-С.21].

Праці дослідників-аграрників, особливо представників організаційно-виробничої школи, внесли суттєвий доробок у розвиток аграрної історіографії, у становлення галузі аграрних досліджень відомої як селянознавство [19-24]. Але в умовах формування радянського політичного режиму історіографію проблем соціально-політичного розвитку села фундувала література дещо іншого ідейного забарвлення.

Перш за все, ця література різнилася теоретико-методологічним рівнем, була політично та ідеологічно наповнена більшовицько-партійним змістом. Вона (можливо, в першу чергу) вносила визначальну функцію у змістові мотиви історичних праць тогочасної української доби.

Певна частина публікацій 1920-х років для сучасного дослідника цікава як історичне джерело. Ці праці наповнені багатим фактичним матеріалом, почерпнутим із чисельних досліджень села, які тоді широко проводились з питань його соціально- економічного і політичного стану [25-30].

Відображаючи досить повно і предметно основні процеси розвитку села і селянства протягом 1920-х років, ця література створювала реальну основу для вивчення соціально-психологічних змін у селянському середовищі, в його суспільно- політичних настроях. Необхідно зазначити, що саме в цей час з'являється цілий ряд спеціальних робіт, які так чи інакше торкалися питання соціальної психології, психології класів і соціальних груп [31; 32; 33].

Протягом 1920-1930-х років радянська історіографія розпочинає виконувати ідеологічні функції, необхідні для утвердження радянського політичного режиму. Інтенсивно висвітлюються теми партійного і радянського будівництва на селі, ролі комітетів незаможних селян у підтримці радянського режиму на селі, питання класової боротьби, "боротьби за ліквідацію внутрішньої контрреволюції". Авторами перших досліджень виступали керівники вищих партійно-радянських органів України - секретарі ЦК КП(б)У Д. Лебідь, Я. Яковлєв, відомі військові діячі Р. Ейдеман, Є. Лихаревський, М. Макушенко, Е. Есбах і деякі інші [34; 35; 36; 37.-С.62-67; 38.-С.95- 105; 39.-С.40-51]. У