До початку XVin ст. в Україні існував подвійний погляд на умови правильного здійснення шлюбу: прості й заможні прошарки суспільства продовжували керуватися нормами звичаєвого права у шлюбно-сімейних відносинах, розглядаючи шлюб, як акт громадянський, що ґрунтувався на вільному договорі сторін, котрі одружувалися. Щоб договір мав законну силу, необхідно було дотримуватися певних умов - укладати шлюб відкрито, при свідках і оформити необхідні папери. Звичай вимагав виконання стародавнього обряду у формі „весілля". Духовенство наполягало на тому, щоб шлюб, окрім цих умов, був освячений і церковним вінчанням, „...але факт в тому, що шлюб вважався законним і без церковного освячення, лише були б виконані форми звичаєвого права" [10, с.85].

Але втручання церкви в укладення шлюбу і навіть виконання її вимог щодо вінчання фактично не змінило суті і значення народного весілля. Тільки після дотримання всіх його обрядів шлюб в очах громади набирав законності. Більше того, само весілля народ вважав обов'язковим, без нього, хоч би й після церковного вінчання, співжиття молодого подружжя не допускалося. Молодята жили окремо, кожен у себе вдома [11, с.50]. Весільний ритуал у свідомості народу відігравав велике юридичне значення. Наприклад, у дослідженні В.Данилова у часописі „Киевская старина" наводиться такий факт. В одному селі священик з невідомих причин відмовився вінчати молоду пару. Тоді наречені та їхні батьки, із дозволу односельчан, вирішили влаштувати лише весілля, без вінчання в церкві, і вважати шлюб у такій формі законним, що й було виконано. Лише така позиція односельчан змусила священика погодитися здійснити обряд вінчання над молодими [12, с.4]. Цей приклад свідчить про те, що священики були змушені пристосовуватися до норм звичаєвого права та йти на поступки парафіян, щоб не втратити авторитет та підтримку серед них.

Відповідно до звичаєвого права в Україні, шлюб являв собою договір батьків нареченого і нареченої, якому передували „змовини" між батьками наречених. Із боку батьків нареченої домовлялися про посаг, а від нареченого - віно і привінок. Посаг за звичай складався наполовину з грошей , решта - із нерухомості. Віно нареченого бере початок ще з часів Київської Русі: тоді воно мало значення викупу за наречену і давалося її родичам. У подальшому в Україні віно - це матеріальне забезпечення жінки після заміжжя, яке переходило в її особисте володіння. Віно - це була грошова сума, якою оцінювалася нареченим реальна вартість посагу нареченої, а привінок - це був додаток, подвоєння тієї ж суми. Домовленості, досягнуті на „змовинах", оформлялися шлюбним договором, або "змовним листом". У XVII ст. їх називали "шлюбними інтерцизами" [13, с.25].

Після виконання цих умов справляли заручини (обручення) молодих. Тут не мається на увазі церковне обручення, яке потім здійснювалося разом із вінчанням або окремо. У 1702 році при укладанні шлюбу було проголошено пріоритет вінчання над обрученням, і скасування сплати компенсації у випадку відмови однієї зі сторін укладати шлюб. Таким законом уряд підкреслив не майнове, а релігійне значення шлюбу [14, с.45]. У Православній Церкві з 1775 року обручення стало поєднуватися із вінчанням, передуючи йому. Заручини - це був звичайний обряд, який здійснювався родичами або близькими молодих. Це обрядова передача нареченої від рідних до нареченого. Для того, щоб стати законною дружиною, залишалося здійснити встановлений і освячений стародавнім звичаєм акт - весілля.

Навіть, після церковного вінчання наречена залишалася до весілля жити в оселі батьків, оскільки договір між ними був звичайною угодою. Він міг бути розірваний у будь-який момент і сторона, яка його порушила, зобов'язана була виплатити другій грошову компенсацію. Потім договір можна було відновити з іншою особою. Тому шлюбний договір, навіть освячений церковним вінчанням, прирівнювався до звичайної угоди.

У 1726 році шляхтич Василь Виговський скаржився Овруцькому гродському суду на панів Вербицьких, котрі посватали за нього дочку і навіть повінчали з ним, а потім порушили договір: не дочекавшись весілля, віддали дівку за іншого. В.Виговський зовсім не претендував на вінчану наречену, а лише вимагав компенсувати йому збитки [8, с.10]. Даного приклад свідчить про те, що навіть на початку ХУІІІ ст. церковне вінчання не являло собою обов'язкової умови для того, щоб шлюб був визнаний законним у суспільстві. І хоча у більшості випадків це таїнство здійснювалося, воно мало значення акту релігійного, але не юридичного. Не церковне вінчання передбачало законне сімейне життя, а лише весілля. Ще одним доказом цього є відомості про шлюб між племінницею гетьмана Данила Апостола Юліаною Максимівною і писарем Григорієм Юркевичем. Обручення і вінчання молодих відбулося 25 січня, а весілля справили 22 квітня 1733 року. Тож між вінчанням і весіллям минуло три місяці, а молоді протягом того часу не вважалися законним подружжям [15, с.614].

Такі відомості потрапили до уряду Російської імперії. 18 жовтня 1744 року з'явився указ, згідно з яким молоді відразу після вінчання повинні були жити спільно, інакше їм загрожувала епітимія за перелюб [16, с.110]. З середини ХУІІІ ст. вінчання в церкві поступово стало складовою частиною весільного обряду.

У