1702 році в Росії були запроваджені метричні книги, до яких заносилися відомості про тих, хто народився, одружився і померлих, для точного підрахунку руху населення у фіскальних цілях та більш точного і повного стягування податків [17, с.107]. Ці книги стали вагомим джерелом для вивчення шлюбно-сімейних відносин, демографічної характеристики підданих, починаючи з ХУІІІ ст. У кожній церкві метричні книги повинні були вестися у двох примірниках - один для відправки в Синод, другий для зберігання у церкві. Значення їх полягало в тому, що це буди єдині достовірні джерела, за допомогою яких можна встановити факт вінчання. Однак, не скрізь метричні книги запроваджувалися відразу. Це можна пояснити тим, що багато віддалених від центру імперії парафій отримували накази із запізненням, а також зайнятістю священиків виконанням своїх повсякденних обов'язків. Так, на Поділлі метричні книги при церквах почали вести у більшості парафій лише з 30-х років ХУІІІ ст. [18, с.60].
Церквою було заборонено у певні періоди та дні. Це - чотири пости: різдвяний, петрів, успенський, пасхальний та окремі релігійні свята. Обов'язковою умовою можливості шлюбу був вік молодих і відсутність родинних зв'язків між ними. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їхніми дітьми. Шлюб між родичами по прямій лінії заборонявся до восьмого коліна, по боковій - до четвертого. Ще однією перешкодою до шлюбу була духовна спорідненість, що виникала шляхом хрещення, коли один був хрещеним батьком або матір'ю, а інший - хрещеником. Ще однією перешкодою до шлюбу було усиновлення [6, с.10]. Дозволялося брати шлюб не більше трьох разів, четвертий вважався недійсним. Шлюб укладався між вільними від шлюбних обов'язків особами. Наречені повинні були сповідувати одну (у даному випадку православну) віру, а також бути розумово здоровими людьми.
Однак, на практиці траплялося порушення цих умов. Зокрема, у 1746 році була порушена справа по звинуваченню священика церкви містечка Іракліїв Переяславського полку Дмитра Карповича, котрий був у духовній спорідненості зі своєю дружиною через хрестини дітей родичів [19, арк. 1]. У 1755 році духовною владою було дозволено вступити у шлюб мешканцям м. Переяслав Кузьмі Задорожненку і Феодосії Савківні, які були родичами [20, арк.4]. 1764 року дозволено укладання шлюбу між жителями містечка Піщане Золотоніської сотні Переяславського полку Данилом Бубелем і Ганною Чмирі теж родичами [21, арк. 5]. 11 березня 1768 року Синод видав розпорядження митрополиту Київському Арсенію залишити без розірвання шлюб Олексія Лішенко і Дарії Мельнички, котрі були хрещеними батьками в доньки посадського Івана Овчара. Подружжя вже давно перебувало у шлюбі і мало двох дітей [22, с.474].
У 1769 році у Переяславсько-Бориспільській єпархії порушена справа проти священика церкви с. Пристроми Леонтія, котрий обвінчав наречених, які були близькими родичами [23, арк. 1]. 1771 року в духовній консисторії Переяславсько-Бориспільської єпархії заведена справа проти священика церкви с. Прохорівки Переяславського полку Мусія Осиповського за здійснення обряду вінчання над чоловіком, котрий брав шлюб четвертий раз [24, арк.1].
Обов'язковою умовою укладання шлюбу була взаємна згода нареченого і нареченої та благословення батьків. Петро І указом від 12 квітня 1722 року заборонив батькам і поміщикам одружувати відповідно першим своїх дітей, другим - кріпаків без їхньої згоди [25, с.103]. Імператор також увів присягу для батьків і поміщиків, котрі одружували дітей та своїх кріпаків, якою вони зобов' язувалися не чинити примусу при одруженні молодих.
Траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Часом батьки відмовлялися благословляти шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, яких сватали рідні. Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати приданого дочці або позбавити непокірного сина спадку. В таких випадках молодим доводилося тікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називалися „уводом", або „уходом", і вони траплялися дуже рідко [4, с.206]. Так, відомий випадок, що у 1798 році на Волині російський офіцер Ксаверій Шанцбах викрав доньку поміщика Каетана Закревського і взяв із нею шлюб без дозволу батьків нареченої [26, арк.3].
Не заохочувалися шлюби з іновірцями і між різними соціальними прошарками. Змішані шлюби (в становому, етнічному відношенню) почали узаконюватися в часи правління Петра І [27, с.421]. 31 січня 1734 року імператриця Анна видала таємний указ правителеві Малоросії князеві О.І.Шаховському про заохочування і сприяння шлюбів між українцями і росіянами [28, с.1].
Звичаєве право регламентувало вік вступу до шлюбу і вікове співвідношення наречених. В Україні була поширена практика раннього вступу до шлюбу, що обумовлювалося перш за все економічними факторами. Селянське господарство потребувало робочих рук. Держава також була зацікавлена в укріпленні сім'ї як основної виробничої одиниці суспільства та у зростанні чисельності населення, необхідного для поповнення армії, що забезпечувало могутність Російської імперії. Тому держава і церква заохочували ранні шлюби і багатодітність, регулюючи демографічний потенціал суспільства. Нормою вважався вступ до шлюбу для дівчат з 13-14 років, для хлопців - з 15. На початку XVIII ст. Петро І встановив новий шлюбний вік: для юнаків - 20 років, для дівчат - 17 [6, с.7].
Однак, на практиці ця норма часто порушувалася. Наприклад, селянка Парасковія Філіпова, яка втекла від поміщика Хрущова (вірогідно, із Слобідської України)