у 1773 році і перебувала на утриманні Києво-Печерської лаври, повідомила, що її силою видали заміж у 14 років [29, арк. 9]. У 1764 році в мешканця села Мироцьке Єрощенка, якому було 75 років, була 30-літня дружина і сини: Петро - 27 років, Ілля - 25, Микита - 20, Микола - 9, Василь - 5, невістки - 20 і 13 років та 3-річний онук [30, арк. 14]. Вдова вахмістра Костянтина Томіна повідомляла в 1777 році, що була видана за нього заміж у 13 років. У 25 років вона мала 3-х дітей: синів Василя - 12 років, Івана - 9, дочку Єфросинію - 5 [31, арк. 90]. Того року 12-літня дочка посполитого з м. Ромни Лубенського полку вийшла заміж за вахмістра Жовтого гусарського полку, а в 13 років вона народила дівчинку [32, арк. 92]. Православна релігія не заперечувала ранні шлюби і багатодітність, перешкоджала розлученням, штучному перериванню вагітності тощо.
Для порівняння, у Франції наприкінці XVIH ст. існував високий шлюбний вік: для жінок: середній вік вступу до першого шлюбу був 26-27 років, для чоловіків - 28-29 [33, с.111]. У Німеччині в 50-70-х роках XVIH ст. середній вік вступу до шлюбу жінок був 25,6 років, для чоловіків - 27,6 [34, с.28].
Крім законних шлюбів, в Україні існував звичай „жити на віру", тобто без весілля і вінчання в церкві. Такі, по суті, громадянські шлюби, зустрічалися переважно на Правобережній Україні (у Подільській, Київській, Волинській губерніях), а також у Галичині та на Чернігівщині. Такі шлюби засуджувалися православною церквою, яка вела проти них боротьбу.
Священик, який мав вінчати наречених, призначався архієреєм або від його імені. Йому видавалася спеціальна грамота, що називалася „венечною памятью". Нею дозволялося священику вінчати молодих, попередньо „обыскав", тобто провівши розслідування, чи немає у них законних перешкод для укладання шлюбу. Найкраще це міг зробити парафіяльний священик, бо він добре володів інформацією про свою паству [7, с.99-100]. Тому, як правило, він і здійснював обряд вінчання. Пізніше в Російській імперії було прийнято і закон, що дозволяв вінчати наречених лише парафіяльному священику. Священик повинен був опитати свідків, знайомих або родичів наречених, чи немає у них перешкод для вступу у шлюб. Гроші, які сплачували парафіни за „венечные памяти", повинні були надходити на утримання шпиталів (богаділень) при монастирях. Але часто ці кошти залишалися в розпорядження духовенства. Якщо свідки були відсутні, то „венечные памяти" не видавалися. Зокрема, в 1759 році у Переяславсько-Бориспільській єпархії була порушена справа про невидачу згаданого документа в зв'язку з відсутністю свідків, які б підтверджували право на вступ до шлюбу [35, арк. 2].
Указом імператриці Катерини ІІ від 14 липня 1765 року „венечные памяти" і грошові збори з них було скасовано. Натомість наказано, перш ніж вінчатися в церкві, молоді повинні за тиждень повідомити парафіяльному священику про свій намір, який повинен був провести „обыск". Після підтвердження того, що у молодих немає перешкод для вступу до шлюбу, обвінчати їх і зробити відповідний запис у метричній книзі. Ці відомості священик обов'язково мав надсилати до духовної консисторії [24, с. 285].
Після оголошення цього закону, селяни намагалися скористалися ним. Тому парафіяльні священики скаржилися церковній владі, що після скасування „венечных памятей" парафіяни, вважаючи „...що дозволено безкоштовно вінчати, чинять зі священиками нахабно, змушуючи їх вінчати безправно і необачно, і притому легковірних священиків всіляким чином обманюють..." [36, с.17].
Таким чином, шлюбно-сімейні відносини у XVIII ст. в Україні перебували під впливом норм звичаєвого права і православної церкви, хоча остання вела боротьбу за їх монополізацію. Однак, навіть у досліджуваний період іноді церковне вінчання в очах громади не було актом визнання шлюбу законним (а визнавався таким лише після народного весілля). Церква не змогла до кінця витіснити традиції звичаєвого права і була змушена пристосуватися та прийняти їх, як канони - певні правила звичаєвого права (наприклад, обручення було включено в обряд церковного вінчання).
Особливістю досліджуваних проблем даного часу було й те, що церква втрачала свої привілеї, поступово перетворюючись в орган державного апарата, що перебував під контролем імператорської влади. У XVIII ст. держава взяла на себе частково регулювання тих питань, якими раніше займалася церква. Були видані нові світські закони, що стосувалися шлюбно-сімейних відносин: укази про новий шлюбний вік; про заборону батькам одружувати дітей, і поміщикам кріпаків без згоди молодих; про читання присяги батьками і поміщиками, якщо у шлюб вступали їхні діти і кріпаки, для того, щоб пересвідчитися, що шлюби укладаються добровільно; про скасування „венечных памятей" та ін. Всі ці укази були видані від імені царя, а не духовною владою. Церква змушена була поступитися своїми правами, втручання держави у церковну юрисдикцію зменшувало її владу і вплив на паству.
Досліджувана у статті проблема потребує свого подальшого вивчення у багатьох аспектах. Зокрема, умови і порядок заключення шлюбів, правове регулювання сімейних відносин, статус посагу, суперечність між правом і традицією у сфері сімейних відносин тощо. Вивчення зазначених вище питань дозволить проаналізувати таку консервативну сферу життя суспільства, як шлюбно-сімейна, що протягом віків регулювалася традиціями, звичаєвим правом, церковними канонами, державними законами, постановами та розпорядженнями.
Джерела та література:
Левицкий О. Обычные формы