Г.В. Лаврик

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО ОФОРМЛЕННЯ ІДЕЇ ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЦЕРКВИ ВІД ДЕРЖАВИ

Період соціальних потрясінь, що розпочався у 1905 р. і досяг апогею в Лютневу та Жовтневу революції, приніс в українські землі не лише державно-політичні, економічні, але й релігійні зміни.

Тут, на одній сороковій частині загальноімперського простору, близько 30 млн населення залишалося прихильним до традиційної православної церкви та її духовенства на чолі з митрополитом Київським Володимиром (Богоявленським). Згідно з історичним нарисом професора В. Біднова "Про церковну справу на Україні, Українських єпископів, організацію церковних братств", який зберігається у фондах видавничого відділу, що діяв при Департаменті Православної церкви Міністерства ісповідань УНР, напередодні 1917 р. вся Україна була розподілена між православними єпархіями, території яких, як правило, збігалися з губерніями - Холмською, Волинською (кафедра в Житомирі), Подільською (кафедра в Кам'янці), Київською, Чернігівською, Харківською, Катеринославською, Полтавською і Херсонською (кафедра в Одесі). Управління ними здійснювалося представниками вищого духовенства: одним митрополитом (у Києві), трьома архієпископами і п'ятьма єпископами. Крім владик, котрі керували єпархіями, на українських землях було 16 вікарних єпископів, поділених між окремими єпархіями: в Київській єпархії - 4 вікарних єпископи (Чигиринський, Уманський, Канівський і Черкаський), у Волинській - 3 (Кремінецький, Володимир- Волинський і Острозький), у Херсонській - 3 (Новомиргородський, Єлизаветградський та Миколаївський), у Подільській - 2 (Вінницький та Балтський), у Полтавській - 1 (Прилуцький), у Харківській - 1 (Сумський), у Катеринославській - 1 (Павлоградський) [1.-Ф.1072.-Оп.2.-Спр.166.-Арк.78; 2.-С.5]. Про наявність близько 25 тис. церковно- і священнослужителів у майже 10 тис. різновеликих українських парафіях повідомляло у червні 1918 р. Міністерство ісповідань в обґрунтуванні одного зі своїх законопроектів, поданих на затвердження Ради Міністрів [1.-Ф.1074.-Оп.1.-Спр.112.-Арк.1-4]. Варто зазначити, що в Російській імперії офіційно до 1914 р. було 117 млн. православних християн, котрі проживали в 67 єпархіях, функціонування яких забезпечувалося зусиллями 130 єпископів та більше ніж 50 тис. священиків і дияконів із 48 тис. парафіяльних храмів [3.-С.26-27, 202-207].

Проте українські єпархії, будучи ядром усталеної за обрисами церковно- адміністративної системи, аж до 1919 р. залишались підпорядкованими виключно вищій духовній владі в Москві.

Зауважимо, що протягом майже двох століть Російська православна церква (РПЦ) в царській імперії була включена до державного механізму. Замість ліквідованого в 1721 р. Московського патріархату Петро І "Регламентом або статутом Святійшої Колегії" створив Священний Синод, в якому влада фактично належала державному чиновнику - обер-прокурору. За таких умов "принцип переважання державної влади у Христовій Церкві", абсолютно не припустимий для парламентарних держав Західної Європи, на думку переконаного прихильника синодальної системи управління товариша обер-прукорора Священного Синоду князя М.Д. Жевахова, в Росії виявлявся "не в пригніченні церковності державністю, а в переважних турботах і піклуваннях держави про матеріальний добробут і духовний розквіт Церкви" [4.-С.Ш-ІУ].

Але саме опіка і контроль влади упродовж синодального періоду підкорили церкву самодержавству чи не більше, ніж у Візантії, від якої Росія свого часу разом із православ'ям перейняла і церковно-політичні концепції, зокрема, ідею "симфонії", тобто гармонійної взаємодії між християнською державною владою і церквою та її ієрархами. Не маючи панівних позицій, задовольняючись, так би мовити, тимчасовими перемогами, ця ідея на початку ХХ ст. залишалася достатньо сильною, щоб зачіпати і сферу науки, у тому числі політичної, юридичної.

Наприклад, учення про владу як волю визнавалося тоді правниками-державниками і вченими-каноністами таким. що суперечить самій сутності православ'я, оскільки склалося "під західним впливом, і... не є ні біблійне, ні святоотецьке і не йде в розріз як з вічними принципами християнського вчення, так і з усіма історичними фактами давньохристиянського життя" [5.-С.148; 6.-С.5-31]. Як відомо, "волюнтарна" теорія влади на той час найбільш чітко була сформульована членом Московського православного товариства, професором Московської духовної академії М.А. Заозерським: "У широкому смислі словом "влада" позначається те ж, що і словом "право", тобто здатність чи свобода дії, що спирається на силу закону чи якогось правомірного повноваження. ...Словом влада переважно позначається здатність діяння спеціальними повноваженнями публічного (а не приватного) права, похідного із якого- небудь суспільного авторитету на деяких тільки осіб, при чому всі інші члени даного суспільства зобов'язані беззаперечною покорою цим уповноваженим особам під страхом відповідальності за непослух перед вищим авторитетом". "Найбільш характерно і різко ці повноваження публічної влади, - продовжує вчений, - відрізняються від повноважень приватного права в державі. ...Але вони дають значно про себе знати своєю дійсністю і в церкві. ...Подібно до того, як у державі, так і в церкві є керівники і підлеглі, є стосунки керівництва і підлеглості, наказування і послуху, є, словом, повноваження публічної влади, забезпечені примусом" [5.-С.146-147].

На противагу таким міркуванням пропонувалися доведення того, що "влада не воля, але сила, яка випливає із почуття взаємної залежності... Державна влада - це сила, що випливає із усвідомлення громадянами їх залежності від держави. ...Церковна влада - це сила, що випливає із почуття залежності віруючих від керуючої церквою волі Божої" [5.-С. 179,181].

Значною мірою такі твердження були породжені усвідомленням високої цінності особистості. А за умов Російської імперії, де віруючі - прихильники двох світових релігій: християнства і ісламу - становили більшість населення, вони ще й наводили на думку про недоцільність конкурентного змагання