між державою і церквою "за душі" цих людей. "... Церква і держава складають два життєві лади, які перебувають між собою в живій, органічній взаємодії. Ні в поняттях народу, ні в улаштуванні і заснуванні руської землі ці два лади ніколи не були розділені між собою", - підкреслював відомий каноніст Московського університету професор А.С. Павлов [7.-С.445]. Аналіз основних положень діючого законодавства дозволяв йому висвітлювати ставлення церкви до держави і навпаки, а також визначати напрями можливої творчої взаємодії цих взаємодоповнюючих один одного інститутів. "На православному сході право церковне за походженням і змістом своїх норм, - заявляв дослідник, - завжди було церковним. Коли ж і там церква входила іноді як визначний авторитет у галузь світського мирського права, то вона ніколи не надавала принципового значення своїй законодавчій діяльності в цій галузі, з другого боку, православна церква ніколи принципово не заперечувала права світської християнської влади - брати участь в утворенні не тільки зовнішнього, але й внутрішнього церковного права, за умови, звичайно, щоб світський законодавець діяв тут так, як діяла б і сама церква, тобто у повній згоді з корінними началами церковного права і на підставі чи хоча б у дусі позитивних канонів давньої вселенської церкви" [7.-С.173].
Зовсім інші ідеї зустрічаємо в західному робітничому русі. Їх висували антиклерикальні радикальні ліберали, починаючи з ХУІІІ століття, яке, за висловом видатного українського мислителя і громадського діяча М. Драгоманова, "продовжувало суто світський рух думки, що прокинулася у віки відродження язичницької освіти" [8.- С.130]. "Тоді люди, схильні до раціоналізму, - писав він, - поділяли заявлені філософами думки політиків ХУІІ ст. про повну секуляризацію держави і про переважання її над всякими тогочасними віросповіданнями. При цьому сила держави, у розумінні цих політиків, повинна була спрямовуватись не на звільнення всіх віросповідань, не на звільнення держави і суспільства від клерикального панування, а на регламентацію релігій в інтересах цілком світської держави, на знищення віросповідань" [8.-С.170].
Маючи сумніви щодо практичної корисності і правоти таких тверджень раціоналістів-регламентаторів ХУІІІ ст., М. Драгоманов ще у 1875 р. зауважував, що всі права, які має у даному випадку (підкорення релігії державі) держава, обмежуються "правом карати злочинні фактичні прояви небезпечних і шкідливих доктрин, а особливо відбирання у релігійних установ усяких привілеїв та підтримки і надання рівної з ними свободи і їхнім різноманітним супротивникам". "За такого способу дій шкідливі наслідки шкідливих ідей паралізуються самі собою, та й самі доктрини раніше чи пізніше впадуть під ударами вільної суспільної свідомості" [8.-С.173]. Самі філософи, на його думку, тоді розуміли, що раціоналізм очікує "ще довга боротьба і робота над пропагандою", а тому проголошували не лише "ідею про раціоналістичну регламентацію, але і про повну свободу морального життя, свободу совісті. Це вчення про свободу призвело до спроб другої, більш справедливої і більш практично здійснюваної форми секуляризації держави - повного відділення галузі церкви від держави" [8.-С.173-174]. Зрештою, як ми знаємо, вона була реалізована у Франції відповідним законом.
Власне, боротьба ідеї "секуляризації держави у значенні повного відділення галузі її від церкви" з "клерикальною реакцією" та "коливання державної влади між системою союзу з церквою, системою раціоналістичної реформації і системою розділення церкви і держави", котрі. за свідченням М. Драгоманова, наповнювали релігійну історію ХІХ ст. [8.-С.174] і спрямовували суспільство на шлях відокремлення Церкви від держави, Бога від кесаря.
Після ліквідації монархічного ладу і старої системи державного устрою в Росії світською владою тут було здійснено деякі перетворення в церковно-державній сфері. Тимчасовий уряд 14 липня 1917 р. видав постанову "Про свободу совісті", в якій проголосив: "Кожному громадянину Російської держави забезпечується свобода совісті. Користування громадянськими й політичними правами не залежить від віросповідання. Ніхто не може переслідуватися й обмежуватися в будь-яких правах за переконання у справах віри" [1.-Ф.1072.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.12-13зв.; 9]. Поряд із проголошенням релігійних свобод цей уряд, за час перебування на посаді обер-прокурора Священного Синоду князя В.М. Львова, спробував ужити ряд заходів часткового, насамперед, економічного, відокремлення церкви від держави. Щоправда, відомий богослов та історик церкви, голова Петербурзького релігійно-філософського товариства, професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії, майбутній професор церковної історії в Паризькому Свято-Сергієвському богословському інституті А.В. Карташев, призначений замість В.М. Львова обер-прокурором Священного Синоду, а після ліквідації цієї установи 18(5) серпня 1917 р. міністром Міністерства ісповідань Тимчасового уряду, кваліфікував курс своїх попередників на досить активне втручання в церковне життя як їх схильність не до відокремлення, а до співробітництва церкви і держави [1.-Ф.1071.-Оп.1-Спр.42.-Арк.3; 10.-С.20,21].
Досить швидко відреагували на зміну політичної обстановки російські церковні сили та навколоцерковні наукові і культурні кола. На Помісному Соборі, що відкрився у Москві 28 (15) серпня 1917 р., вони заходилися вирішувати обговорювані з 1906 р. на засіданнях офіційних, створених Священним Синодом комісій для підготовки Собору - Передсоборному присутствії (Передсоборному комітеті) - питання стосунків державної влади з віросповіданнями [11].
Спочатку матеріали Передсоборного присутствія, опубліковані в 1906-1907 роках, було покладено в основу роботи Передсоборної наради при Священному Синоді в 1912 р., а потім використано в роботі Передсоборної Ради, скликаної в червні 1917 р. Саме тут уперше визначилися дві протилежні точки зору на майбутню форму церковного управління. Одну представляв професор