На Помісному Соборі, як відомо, суперництво основних течій, представлених прихильниками демократичної системи правління - синодальної (міське духовенство, церковна інтелігенція і професура) та прихильниками відновлення патріаршества, очолюваними єпископатом, завершилося відновленням інституту патріаршества й найдавнішої традиції регулярного скликання соборів як вищих органів церковної влади. Авторитет патріарха Тихона (Белавіна), обраного Собором 5(18) листопада 1917 р., до того митрополита Московського, покликаний зміцнити церковну єдність і допомогти зберегти моральну й культурну спадщину Росії для потомків.

Проте учасники Собору, зібравшись у столиці імперії, у більшості своїй не розуміли визначальності для церковного життя політичних подій, які відбувалися тоді в державі. Їхнє ставленння до останніх засвідчувала доповідь "Про становище Церкви в Державі", виголошена С.М. Булгаковим 15(28) листопада 1917 р. Наполягаючи на розподілі влад, С.М. Булгаков у той же час говорив не про відокремлення церкви від держави, а скоріше про збільшення дистанції між ними. Церква, як підкреслював С. Булгаков, повинна залишатися в гущині національного життя, підживлювати державу духом християнства. Світська, як і будь-яка інша влада, повинна сприймати саму себе як християнське служіння, інакше "державність перетвориться на царство звіра". Собор одноголосно прийняв тези цієї доповіді, за якою "православна церква в Росії повинна бути в союзі з державою, але за умови свого вільного внутрішнього самовизначення". На основі цієї доповіді 2(15) грудня 1917 р. було прийнято нереальну за умов радянської дійсності постанову Синоду "Про правове становище Православної Російської Церкви". Вона говорить про православну церкву, як про домінуючу у Російській державі, як про таку, що користується всіма правами юридичної особи, і главою держави, а також наголошує, що міністрами ісповідань і освіти повинні бути особи православного ісповідання. У документі також йдеться про визнання церковних шкіл усіх ступенів та їх дипломів нарівні з державними, про обов'язковість викладання Закону Божого в державних школах для дітей православних батьків, про звільнення духовенства від воїнської повинності. Церква повинна мати невід'ємне право володіти майном і одержувати дотації від держави на певні її потреби [13.-С.56,57]. Цей документ вміщував і вимогу не приймати ніяких законів стосовно церкви без попередніх консультацій з нею [16.-С.42].

Але на жодні детальні переговори радянська держава, до політичних тенет якої невдовзі потрапили пошуки російських богословів, як, власне, і прагнення віруючих, йти не збиралась. Саме в момент перебування учасників Помісного Собору на різдвяних канікулах (10(23) грудня 1917 р. - 20 січня (2 лютого) 1918 р.) з'явилася низка її офіційних законодавчих актів, що стали відповіддю на відому постанову Собору від 2(15) грудня 1917 р. Найважливіший із них - декрет Раднаркому РСФРР від 23 січня (5 лютого) 1918 р. був класичним свідченням спроби В.І. Леніна, обраного на II Всеросійському з'їзді Рад (25-26. Х (7-8. ХІ) 1917 р.) головою Ради Народних Комісарів, Ради робітничої і селянської оборони, суворо дотримуватись марксистських уявлень про релігію як надбудову над деяким матеріальним базисом. Варто знищити цей базис - майно і засоби прибутків церкви, і церква відімре сама собою.

Треба визнати, що російські більшовики прийшли до влади з виразною програмою дій щодо релігії і церкви. Виробили вони її задовго до Жовтневої революції, запозичивши у К. Маркса і Ф. Енгельса теоретичні підходи до вирішення питання про сутність, зміст і заходи по забезпеченню свободи совісті у пролетарській державі. Уже у проекті програми, підготовленому Г.В. Плехановим і В.І. Леніним та ухваленому ІІ з'їздом РСДРП у 1903 р., російські соціал-демократи домагалися "необмеженої свободи совісті" (ст. 5), "повної рівноправності всіх громадян, незалежно від релігії" (ст. 7), і "відокремлення церкви від держави і школи від церкви" (ст. 13) [17.-С.62]. У подібному тоні висловлювався і В.І. Ленін [26]. "Цілковите відокремлення церкви від держави - ось та вимога, яку ставить соціалістичний пролетаріат до сучасної держави і сучасної церкви", - читаємо в його статті "Соціалізм і релігія", написаній у 1905 р. Розмежовуючи питання про ставлення до релігії, з одного боку, "партії соціалістичного (революційного) пролетаріату" і, з другого боку, соціалістичної держави, автор пояснював: "Держава не повинна перейматися справами релігії, релігійні громади не повинні бути зв'язані з державною владою. Кожен повинен бути цілком вільний сповідувати яку завгодно релігію або не