Такий статус церкви невдовзі знайшов відображення у декреті про відокремлення церкви від держави. Підготовлений наприкінці грудня 1917 р. спеціальною комісією у складі наркома освіти А.В. Луначарського, наркома юстиції П.І. Стучки, члена колегії Народного комісаріату юстиції П.А. Красікова, відомого юриста М.А. Рейснера і священика М.В. Галкіна цей декрет 19 січня (1 лютого) 1918 р. було розглянуто і схвалено колегією Наркомюсту. Наступного дня документ, з виправленнями і доповненнями В.І. Леніна було схвалено Раднаркомом РСФРР [19.-С.371-374; 20.-С.30- 33]. 21 січня (3 лютого) 1918 р. його опублікували в газетах "Правда", "Известия" під назвою "Про свободу совісті, церковні та релігійні громади", а 23 січня (5 лютого) цього року - в офіційному урядовому органі - "Газете Рабочего и Крестьянского Правительства", 26 січня - у "Собрании узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства", але під назвою: "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви". Ця назва і дата 23 січня, як дата його прийняття, утвердилися в офіційних документах і літературі [21.-С.192-206; 22.-С.73-76; 23.-С.37-39].

Утім, деякі питання, що мали відношення до релігії і церкви, були вирішені першими декретами радянської влади, присвяченими більш загальним проблемам радянського державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Уже у прийнятій урядом РСФРР 2(15) листопада 1917 р. "Декларації прав народів Росії" проголошувалося "скасування всіх і всяких, національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень" [24.-С.34].

Серед актів, що стосувалися безпосередньо становища церкви в державі, слід назвати постанову Комісаріату народної освіти РСФРР "Про передачу справи виховання і освіти з духовного відомства у відання Наркомату освіти", яка після винесення А.В. Луначарським на розгляд Раднаркому була оприлюднена 11 (24 грудня) 1917 р. як декрет Ради Народних Комісарів за підписами В.І. Леніна та А.В. Луначарського [25.- С.210-211]. Сюди відносимо також декрети "Про розірвання шлюбу", "Про громадянський шлюб, про дітей і про ведення книг актів стану", прийняті на засіданні ВЦВК РСФРР і опубліковані за підписами В.І. Леніна та Я.М. Свердлова відповідно 16(29) і 18(31) грудня 1917 р. Ці документи ліквідовували шлюб і розлучення за релігійним обрядом. Юридичну силу отримував лише шлюб, оформлений через органи державної влади, - відділи записів шлюбів і народжень при міській (районній, повітовій або волосній земській) управі [24.-С.49-50].

14(27) січня 1918 р. декретами РНК РСФРР було скасовано відомство придворного духовенства, 16(29) січня - військове духовне відомство та релігійна присяга в армії [25.-С.210-211]. Більше того, наказом Народного комісаріату державного піклування від 20 січня (2 лютого) 1918 р. припинялась видача будь-яких державних коштів на утримання церков, каплиць, духовенства, законовчителів і виконання церковних обрядів [25.-С.156].

Для нашої теми вистачить, не вдаючись до характеристики цих актів, сказати, що всі вони були прелюдією до російського декрету "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" [26; 27; 28; 29], спрямованого на досягнення покликаного тривалий час визначати правові умови для досягнення ідеалу суспільства і мети його майбутнього розвитку: релігія вільна від нагляду та тиску влади, і влада вільна від сакральних санкцій, побудована на раціональній і демократичній основі. Тому-то, за спостереженнями управляючого справами Раднаркому В. Д. Бонч-Бруєвича, "робітники скрізь вітали декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, необхідність якого давно назріла" [30.-С.81].

На той час в Україні, на противагу Росії, стосунки світської влади і церкви мали інший характер. З поваленням Тимчасового уряду та розгромом його прибічників у Києві Центральна Рада ІІІ Універсалом від 7 листопада 1917 р. проголосила свою владу в усіх дев'яти губерніях, де українське населення складало більшість. Проголошувалося створення автономної Української Народної Республіки (УНР), в якій, поряд із основними демократичними свободами, гарантувалась і свобода совісті [31.-С.74-80]. У цьому відношенні показовою була заява на сторінках "Народної Справи", що "коли уряд дійсно хоче зробити свій народ щасливим та вільним, він одкидає від себе такий могутній засіб духовного поневолення народних мас, як церква, і дає церкві повну волю, одділяє її від держави, вважаючи, що питання церковні - це особиста справа кожного громадянина" [32.-С.17-18].

Генеральний секретаріат Центральної Ради, згідно з повідомленням газети "Нова Рада", вважав, що взаємини між церквою і державою повинні регулювати Всеукраїнський церковний собор та Всеукраїнські установчі збори [33]. Проте це не означало, що державно-урядові кола за доби Центральної Ради обрали роль спостерігача за подіями в церкві. Їх позиція у церковному питанні, як доводять сучасні дослідники, пройшла певну еволюцію: від байдужості при максимальній активності церковних діячів у складі самої ради, через ігнорування Церкви чільними урядовцями до визнання важливості політичного аспекту церковного питання і, врешті, створення окремого державного органу для зв'язків із Церквою й регулювання її діяльності [34.-С.39-50]. Так, на початку січня 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ Центральної Ради нарешті з'явився Департамент ісповідань на чолі з колишнім єпископом Красноярським Никоном (після