такому відокремленню не було прецедентів. На заяву єпископів, що в більшовицькій Росії вони вбачають більшу свободу церкви, ніж в Україні, і вважають за потрібне відокремити церкву від держави, О. Лотоцький відповів: "1) Уряд нікому не перешкоджає перенестися на територію Совєтської Росії, для кого той лад більше відповідний; 2) Одділення церкви од держави так само не зустріне перешкод з боку держави, - до сього провадить нормальний розвиток організації й життя держави і церкви; з мотивів бюджетних таке одділення й тепер буде зустрінуто урядом прихильно. Але одділення церкви від держави не розв'яже рук агентам церкви для деструктивної роботи; установи церкви стануть на становище приватних установ, як установи торговельні, промислові і т.ін., і підлягають звичайній законній відповідальності у випадку шкідливого чину" [41.-С.133].
Такі різкі заяви міністра О.Г. Лотоцького були викликані, на думку сучасних істориків, домаганнями церковного керівництва повного усамостійнення своєї діяльності від держави, включаючи політико-ідеологічну сферу. Нагадуючи позицію кругової оборони з поступовим нарощуванням її міцності, вони залишалися незмінними при офіційній толерантності гетьманській владі й збереженні всіх форм державної фінансової підтримки [34.-С.314-315].
Усе це відбувалося тоді, коли в радянській Росії церква зазнавала дедалі більших утисків. Якщо там більшовицька влада восени 1918 р. припинила діяльність Всеросійського Церковного Собору, то в Україні державні органи зайняли майже ідеальну позицію невтручання й поваги до соборної думки стосовно внутрішніх проблем церкви, за винятком загальнополітичних питань, які стосувалися не лише церкви, а й держави. Саме на літній та осінній сесіях Всеукраїнського Церковного Собору, які тривали відповідно з 7(20) червня по 27 червня (11 липня) та з 17(30) жовтня по 3(16) грудня 1918 р., були поставлені й значною мірою теоретично вирішені за колегіальним принципом усі найважливіші питання й потреби церкви того часу [42]. Хоча, навіть при явній різниці становища церкви в більшовицькій Росії та гетьманській Україні, тільки у перший день відкриття третьої сесії Всеукраїнського Церковного Собору його делегати були ознайомлені з відповіддю Патріарха й постановою Всеросійського Собору від 7(20) вересня 1918 р. стосовно надісланого до Москви на затвердження "Положення про Вище Церковне управління в Україні", в якому йшлося про автономію УПЦ.
Згодом у ході обговорення відповіді Патріарха більшість соборян висловилася за обов'язковість виконання в Україні всіх загальних постанов Всеросійського Собору, Патріарха і Священного Синоду [34.-С.299-301; 13.-С.47,217]. Слід зазначити, що ієрархи православної церкви, як і лідери інших конфесійних угруповань, після перемоги збройного повстання в Петрограді, межу радикальних перетворень суспільства вбачали у різних буржуазно-ліберальних моделях. Вони були досить популярними і серед діячів Української народної партії та Української демократично-радикальної партії, програмні вимоги яких було складено під ідейно-теоретичним керівництвом М.П. Драгоманова.
Здійснюючи найпершу в Україні розробку проблеми прав людини, вчений постійно підкреслював, що свобода совісті, право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної релігії, повна рівність усіх віросповідань є невід' ємною частиною політичної свободи, необхідною умовою вільного розвитку суспільства. Так, до ґрунтовного переліку прав людини пунктом е) розділу А параграфа 1 статті ІІІ своєї політико-соціальної програми "Вольный Союз" - "Вільна Спілка" М.П. Драгоманов включає "свободу совісті (віри або безвір'я) та будь-якого публічного богослужіння і обрядів, що не суперечать громадській моралі" [43.-С.126]. Зазначаючи, що "з цієї свободи витікає відміна державної церкви і перетворення всіх церковних установ у приватні, які утримуються винятково за рахунок бажаючих і керуються відповідно до їх волі, без жодної допомоги або втручання установ світських" [43.-С.126]. З пояснювальної записки до проекту статуту основ українського товариства "Вільна Спілка" - "Вольный Союз" дізнаємося, що в даному випадку йдеться про "повну віротерпимість, навіть у її крайньому застосуванні, у повному відокремленні церкви від держави", прихильниками якої не можуть не бути євреї, як такі, що "належать до релігії тільки терпимої за законами Росії і, власне, не мають уже духовенства". Євреї скрізь у Західній Європі сприяли послабленню клерикального елементу в політиці, а при величезній, порівняно, кількості їх у Росії, євреї разом з іншими багаточисельними різновірцями і сектантами можуть тим більш успішно допомогти у досягненні цієї суттєвої для розвитку всіх народів цілі" [43.-С.145].
Такі положення, на думку М.П. Драгоманова, були втілені в суспільно-політичну практику Сполучених держав Північної Америки: "там державний уряд зовсім не вмішується у справи віри", "є не тільки кожному воля держатися такої віри, якої він хоче, належати до якоїсь церкви чи не належати ні до якої, але державний чи громадський уряд і не дає грошей ні на яких попів, і їх утримують ті, що до них признаються, а в школах державних чи громадських всі діти записуються на світську науку, а церковної науки дітей навчають осібно, коли того хотять батьки. Такі порядки звуться розділ церкви від держави. Цього домагаються скрізь радикали" [44.-С.88-89].
Розглянуте ставлення мислителя до питаннь свободи совісті, відносин між церквою і державою, а також школою та церквою дозволило радянському державному службовцю І. Сухоплюєву на початку 1930-х років засвідчувати, що "М. Драгоманів ігнорує декрет Паризької Комуни з 2 квітня 1871 р. про відокремлення церкви від держави, не звертає уваги на практику Паризької Комуни щодо відокремлення церкви від держави, зовсім не викладає поглядів Маркса та