"Законодавство та практика Паризької Комуни, "Вимоги Комуністичної партії в Німеччині", "Програма французької робітничої партії 1880 р." бралися до уваги, щонайперше, діячами Української партії соціалістів-революціонерів і Української соціал-демократичної робітничої партії. Однак це не завадило лідерам більшовицької партії десятиліття поспіль порівнювати пізніші програми цих партій з програмою РСДРП з метою виявлення в них тез, які засвідчували б їхні намагання "стати на похилу площину угодовства щодо релігії", "поєднати марксизм і християнство", "примирити і сполучити християнство і соціал-демократію" тощо [45.-С.295, 305]. У такий спосіб більшовики демонстрували населенню "непогрішність" своїх власних вимог щодо релігії і церкви, які вони мали втілювати в закон. Адже успіх партії залежав не скільки від позиції ієрархів, скільки від зацікавленості з боку маси віруючих, котрим і належить основна, нерідко вирішальна роль у вирішенні релігійних справ.

Ставлення до суспільної організації доби Гетьманату з його церковною політикою вони визначали своєю участю у повстанні проти гетьманщини на чолі з Симоном Петлюрою. Заклик єпископату від імені Собору 6(19) листопада об'єднатися навколо гетьмана і його нового уряду заради спасіння всієї Росії на славу православної віри та Церкви [46.-С.69-70] не завадив цьому.

14 грудня 1918 р. П.П. Скоропадський підписав грамоту про відречення від влади на користь Директорії, яка з часу сформування гетьманом останнього кабінету міністрів діяла як альтернативний уряд, а тепер відновила українську державність у формі Української Народної Республіки.

Принциповим моментом у поглядах Директорії на державне будівництво була ідея національного відродження. Радикалізм у галузі національної політики позначився і в ставленні до православної церкви. Виходячи з оцінки Російської православної церкви як структурного елементу "московського імперіалізму", влада обмежувала права та інтереси тієї частини церкви, що не поділяла її політичної платформи. Під загрозою утисків та репресій опинився майже весь єпископат православного духовенства. 17 та 18 грудня 1918 р. почергово були заарештовані архієпископ Волинський Євлогій та Київський митрополит Антоній, обраний на київську кафедру після вбивства митрополита Володимира, та інші [1.-Ф.1072.-Оп.1.-Спр.17.-Арк.6зв.; Ф.3984.-Оп.3.- Спр.356.-Арк.8; 47.-С.12].

Водночас Директорія сприяла консолідації духовенства, яке відстоювало ідею національного церковного відродження. 1 січня 1919 р. вона проголосила Закон про автокефалію Української Православної Церкви. Головним у цьому документі був розрив із Московським Патріархатом, у результаті якого Директорія прагнула підпорядкувати діяльність церкви загальнодержавним інтересам. Так, згідно з "Законом про Вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви" передбачалося утримувати управлінські структури церкви за рахунок держави. Постанови Собору, що мали церковно-державне значення або вимагали видатку грошей з державного бюджету, підлягали розгляду і затвердженню республіканськими законодавчими органами [48.- С.62-63]. Водночас ставало очевидним, що уряд УНР не передбачав відокремлення церкви від держави, а намагався сприяти спільним діям двох чинників - світського і духовного.

Роботу по залученню церкви до загального процесу духовного та державного відродження України Директорія продовжувала навіть тоді, коли погіршення військового становища на фронтах змусило її 2 лютого 1919 р. залишити Київ та переїхати до Вінниці, а згодом - до Кам'янця-Подільського, Рівного, Галичини, а з червня 1919 р. знову повернутися до Кам' янця-Подільського і працювати тут до 15 листопада 1919 р. Після майже піврічного поневіряння по Україні уряд знову опинився у Вінниці, де перебував до 14 листопада 1920 р., тобто до евакуації за межі України. Природно, що така зміна місцезнаходження обмежувала можливісь проведення цілеспрямованої внутрішньої політики, у тому числі і церковної. Проте Міністерство ісповідань УНР, яке протягом 1918-1919 рр. кілька разів корегувало свою назву та змінювало міністрів (після колишнього міністра культів Української Держави

Лотоцького прийшов більш поміркований політичний і громадський діяч, лікар

Липа, а на його місце став толерантний теолог, відомий мовознавець, професор І. Огієнко) докладало значних зусиль, аби втілити в життя напрацьовані документи з багатьох напрямків церковної політики держави [49.-С.71-130].

На жаль, вони були нічого не варті на тих українських землях, що перебували під владою червоних російських військ, які підтримував робітничо-селянський уряд (Раднарком) УСРР. На початку 1919 р. для врегулювання складних проблем у церковній царині тут використовувалися положення законів й постанов Раднаркому РСФРР на чолі з В.І. Леніним. Вони знайшли відображення у законі Раднаркому РСФРР "Про свободу совісті, церковні та релігійні громади" ("Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви") від 23 січня 1918 р., що набув чинності в Україні з січня 1919 р., і стали нормами українського радянського права.

Таким чином, ідеї відокремлення церкви від держави сформувалися в загальному руслі виникнення історично прогресивних напрямків політичної і правової думки Західної Європи й Америки, зі становленням нового юридичного мислення, з появою раціональних концепцій права, у процесі пошуків різних державно-правових засобів, конструкцій і форм, спрямованих проти клерикалізму, у відстоюванні свободи совісті та рівності всіх віросповідань. Від початку розробки цих ідей жоден прогресивний політичний діяч, жодне прогресивне товариство чи партія не могли не бачити їх цінності та значення і періодично в той чи інший спосіб наполягали на втіленні у життя у своїй країні.

Мислителі дореволюційної Росії, аналізуючи розвиток самого поняття свободи совісті, його значення для суспільства та законодавче закріплення і регулювання цих відносин у різних країнах, були єдиними