Г. В. Лаврик

ЗАКОНОДАВЧЕ ОБМЕЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ЦЕРКВИ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 1920-Х РОКІВ

У 2000 р. архієрейським Собором Руської Православної церкви та архієрейським Собором Української Православної церкви було прийнято "Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви" [1]. Це стало ще одним підтвердженням життєздатності найбільшої релігійної організації на пострадянському просторі - Російської православної церкви, яка покладалася на державне сприяння її соціальному служінню. Як відомо, ще 1991 р. Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" останні були наділені цивільною і трудовою правосуб'єктністю, визнані юридичними особами. Між тим пристосування адміністративного й економічного механізму функціонування церкви і релігійних організацій до конкретної ситуації, яку історично переживаємо в Україні [2], потребує з'ясування різних аспектів їх багатовікової господарської діяльності, в тому числі і протягом десятиріч виживання в атеїстичній державі.

Завдання даної публікації - схарактеризувати цивільно-правове забезпечення економічної діяльності РПЦ в Україні 1920-х років. Така характеристика, на нашу думку, сприяла б кращому усвідомленню характеру і тенденцій розвитку релігійних інституцій в обстановці, коли задекларовані законодавцем ідеї їхньої діяльності відображали позиції радянського політичного режиму, що формувався як командно-адміністративний.

Радянська влада з перших років свого існування, дбаючи про "справедливий" устрій держави та економіки, про професійну і життєву реалізованість кожної людини, відстоювала ідею про необхідність витіснення церкви з усіх сфер життєдіяльності суспільства. Не відмовилася вона від цього і з переходом країни до непу.

Найближчим завданням радянської влади, чи точніше Ліквідаційного відділу Наркомату юстиції УСРР, Всеукраїнський з'їзд діячів юстиції (19-23 січня 1922 р.) визнавав "проведення всієї технічної роботи по відокремленню церкви від держави", остаточне відібрання на місцях усіх капіталів, що були у церкви, усіх земель, усіх джерел нетрудового прибутку, готелів тощо, "врегулювання питання з величезним церковним і монастирським майном", а далі - знищення всіх залишків релігії, тобто того вчення, яке змушує пролетаріат "змирятися, бути покірним, яке змушує жертвувати всім заради того, щоб дозволити себе експлуатувати" [3.-С. 118,120].

Особливо "твердо і непохитно" звучала на з'їзді відповідь завідувача Ліквідаційного відділу Наркомату юстиції УСРР на заяви від представників православного середовища до ВУЦВКа, Наркомату внутрішніх справ УСРР, Наркомату юстиції УСРР про те, що вони не зобов' язані в умовах нової економічної політики, коли всі мають право володіти нерухомою власністю, укладати договори про передачу їм храмів і богослужбового майна в безкоштовне користування. "<...>Нова економічна політика є одним із способів звільнення пролетаріату від експлуатації, є підхід до тієї ж самої мети, тільки більш тривалий. - говорив І.К. Сухоплюєв. Ніяких прав юридичної особи релігійним громадам Радянська влада не дасть, ніколи не дозволить їм володіти нерухомою власністю. <...> Іншої відповіді від Радянської влади ніхто не отримає" [3.-С.122].

Завідувач Ліквідаційного відділу Наркомату юстиції УСРР був рішуче налаштований на завершення справи укладення договорів з церковними і релігійними громадами. "Повинні ж ми, - зауважував він, - коли-небудь покласти край цій маніловщині, цьому заграванню з православною церквою. Ми чекали два роки. Договори ще не скрізь укладені. Тепер ми даємо місячний термін. Якщо протягом цього терміну договір не буде укладено, церква закривається" [3.-С.122]. Завідуючим губернськими відділами юстиції він надалі радив твердо говорити: "Ми <...> ніяких привілеїв нікому не даємо і не будемо надавати будинки для церковних служителів у безкоштовне користування. НЕП до того і зводиться, щоб брати за все гроші. Тобі потрібне приміщення - плати за нього визначену плату; ремонт відбувається за твій рахунок" [3.-С. 123].

Такий підхід виявився досить успішним з точки зору реалізації намірів радянської влади щодо позбавлення релігійних організацій та їхніх об'єднань тієї ваги, яку вони, керовані церковною ієрархією, мали раніше. Цьому сприяло те, що через весь комплекс спеціальних постанов, які приймалися у 1922 та наступних роках у галузі регулювання релігійних відносин, вдалося провести положення ст. 10, 12 декрету РСФРР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" і ст. 11 аналогічного декрету УСРР та ст. 2 постанови Раднаркому УСРР від 3 серпня 1920 р. про прирівнювання релігійних об'єднань до приватних організацій, але з позбавленням перших права юридичної особи.

При цьому доводилося відмовляти в кредиті довіри тим науковцям, чиї погляди на "основні типи концепцій природи і реальності юридичної особи і колективних спільнот як таких" мали не тільки теоретичне, але й практичне значення [4], і виступати із всілякими обґрунтуваннями існування та розвитку наведеного положення як "приватного випадку загальної політико-правової тенденції", підтримуваної в цьому питанні радянською владою.

Теоретики радянського права, зокрема українські правники, як справедливо зазначав відомий російсько-американський соціолог П.О. Сорокін, не залишалися осторонь аналізу проблеми "сутності і реальності поняття юридичної особи", що викликала в юристів "надзвичайні труднощі і розгубленість" [5.-С.410-411]. Їм, на думку вченого, необхідно було встановити, "що таке юридична особа - справжня реальність транссуб'єктивного соціального світу, яка відрізнялася від реальності індивідів, що являють собою цю юридичну особу, або це лише фікція, яка не наділена жодною транссуб'єктивною реальністю поза тою, яку мають її члени, але яку із практичних міркувань штучно трактують так, ніби вона була б такою ж реальністю, як і окрема особа" [5.-С.411]

Зауважимо, що під "простим і чітким" поняттям юридичної особи правники