огляду на низку відповідних союзних обіжників. Так, згідно з циркулярами Наркомату юстиції СРСР від 3 вересня 1923 р. і 19 січня 1924 р. у містах і міських поселеннях на території УСРР із церковних і релігійних громад, окрім збору за страхування молитовного приміщення (причому обов'язковому страхуванню підлягали не тільки молитовні будинки, а й культові предмети, що знаходилися в них), почали стягувати щорічний місцевий збір із споруд у розмірі 1,4% від вартості молитовної будівлі. Орендна плата за земельні ділянки всередині церковної огорожі в містах і міських поселеннях мала вноситися з урахуванням ставок, встановлених жителями того чи іншого населеного пункту для приватновласницьких присадибних земель, як того вимагав циркуляр Наркомату юстиції СРСР від 15 вересня 1923 р. [11.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2006.-Арк.6-7].
Саме в цей час у радянській Україні відбувалася зміна попередньо досягнутої унормованості порядку реєстрації релігійних громад, яка на перший погляд, відображала ступінь "місцевої" відмінності законодавства поруч з намаганнями уніфікації. Однак насправді вона була не більш як димовою завісою, за якою керівники практичної роботи з реєстрації релігійних громад в Україні здійснювали стару орієнтацію на обмеження прав не лише фактично, але й юридично існуючих церковних і релігійних громад, але цього разу вже через використання наявної у законодавчій практиці УСРР тенденції до єдиної форми релігійного об' єднання - релігійної громади.
Вивчивши питання про встановлені законодавством РСФРР форми релігійних об' єднань, в адміністративному відділі Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР знайшли "незаперечні" докази того, що розмежування понять "група" і "громада" значно полегшує "церковним об'єднанням їхню легалізацію". Найменш привабливою для керівників владних структур видавалася ситуація (нехай і передбачена ст. 15 декрета Тимчасового робітничо- селянського уряду України "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви"), коли релігійна група формувалася лише для укладення договору на молитовне приміщення, а фактично ним користувалися (чи не користувалися) всі місцеві жителі. Релігійна група при цьому не була самостійною, вона являла собою лише визначене релігійною громадою утворення для підписання договору на користування молитовним приміщенням та відповідальності за його виконання [12.-Ф.5.-Оп.2.-Спр.193.-Арк.6-7].
Звертаючи увагу на те, що така своєрідна "подвійність" стримувала справу легалізації церковних і релігійних громад та викликала неоднозначне ставлення "з боку цивільної влади" до керівників практичного відокремлення церкви від держави в республіці, в адміністративному відділі Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР "турбувалися" про законодавче оформлення "практичної унітарності форми релігійних об'єднань" [12.-Ф.5.-Оп.2.-Спр.193.- Арк.6-7].
Спочатку "цілком таємно" у своєму циркулярі за № 3 від 8 лютого 1924 р., надісланому за підписом тимчасово виконуючого обов'язки наркома внутрішніх справ Буздаліна "всім губернським Відділам Управління (по Ліквідкому)" висловлювалося невдоволення тим, що "на місцях віруючим різних релігійних вірувань, котрі не можуть через малочисельність отримати в користування приміщення культу, не дозволяється влаштування молитовних зібрань на приватних квартирах у кількості, меншій ніж 50 чоловік, хоча б і з попереднім кожного разу дозволом з боку місцевої влади". При цьому такого роду заборони, якщо вони "не викликалися умовами даного моменту і конкретною небезпекою подібних зібрань в конрреволюційному відношенні або у відношенні громадської небезпеки з точки зору технічної (правил про громадське приміщення і т.п.), загальнопобутової в значенні порушення інтересів інших громадян", визнавалися незаконними і такими, які суперечили декрету про відокремлення церкви від держави та ст. 13 Конституції" [13.-Ф.Р-1915.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.7]. Але вже 28 лютого цього року в "таємному" роз'ясненні Наркомату внутрішніх справ з приводу цитованого циркуляру, яким, по суті, групам віруючих у кількості менш 50-и чоловік дозволялося влаштування молитовних зібрань у приватних будинках, указувалося на те, що цей дозвіл стосувався тільки тих місцевостей, де віруючих одного й того ж культу не налічувалося 50 чоловік для того, щоб звичайним порядком (через реєстрацію статуту та укладення договору) "отримати право на відправлення культу". Щодо тих осіб, які сприяли влаштуванню зібрань віруючих без врахування цієї умови, могли порушуватися "судові розслідування" [13.-Ф.Р- 1915.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.10].
Нарешті 16 квітня 1924 р. з'явилася постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про доповнення ст. 7 Постанови ВУЦВК від 1 листопада 1922 р. "Про порядок реєстрації товариств і спілок, які не мають на меті добувати зиск, і про порядок нагляду за ними", згідно з якою в Україні, на відміну від РСФРР, де існувало два види релігійних об'єднань - релігійні товариства (громади) (не менше 50 осіб) і групи віруючих (не менше 20 осіб) [9.-С.128-132], діяли лише релігійні громади [12.-Ф.8.-Оп.2.-Спр.395.-Арк.4,26]. Заяви засновників релігійних громад про реєстрацію їхнього статуту в Україні завіряли нотаріально, печатки, штампи та бланки, що вказували на попереднє офіційне становище духовних осіб та релігійних громад, тут у них відбиралися, чого не передбачало російське законодавство.
За відсутності достатньої кількості віруючих для передачі їм церкви українським законодавством дозволялося "об'єднуватися в районному масштабі й утворювати районні релігійні товариства з правом проведення молитовних зібрань у кожному населеному пункті, об' єднаному даною громадою". Щодо найменш численних релігійних об' єднань, котрі і "в районному масштабі" не налічували потрібної кількості членів, діяв окремий циркуляр Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР від 7 квітня 1924 р., що надавав право таким релігійним об'єднанням влаштовувати "молитовні зібрання в приватних будинках, заздалегідь попередивши місцеву владу про час і місце їх проведення" [12.-Ф.5.-Оп.2.-Спр.193.-Арк.8].
Тож поширена